Iван Бiлик - Меч Арея

Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Дiброва, але просiка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром вiн здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвiдчений мiж, помчав далi. Комонник був з лугарiв, що стояли городами за Яропiнню, Здвижем i Тетеревом, бо з-пiд кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сi коси лугарiв прозивали косарями, чи навiть косаками.

В Києвому городi панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можi, малi бояри, домажиричi, вогнищани, нарочитi можi, тивуни, городяни, роби й челядники, – всi, хто жив у городi чи мав до нього якесь вiдношення. В княжому дворi, за високим гостроколом на найвищому пагорбi, теж в усi боки бiгали челядники – з терема до клiтей, i знову до терема, й до медушi, й скiтницi, й до стаєнь та обори. Зустрiвши на порозi дебелого Малка, Богдан сказав:

— Мати.

Малко вже давно навчився розумiти княжича й вiдповiв:

— Княгиня в медушi сидить. Пощо є тобi?

Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить, пiдiйшов i смикнув матiр за рукав:

— Чуєте, вiддайте мене замiж.

— Га? – здивувалась княгиня. – Як то замiж? – аж у долонi сплеснула регочучи.

— Замiж тiльки дiв оддають, – пояснила роба Гунда, бiлобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила мовою полян.

— Не тобi кажу! – огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись:

— Тодi я сам… я сам!..

Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях, знову пiдбiг до Малка.

— Де є?

Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав:

— Хто?

— Хто, хто! – буркнув хлопець. – Вона!

— А-а, – здогадався тивун. – Там, за пiдклiтями в садку.

Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Києвому городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi батько, князь Милодух.

Київського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям, рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском, i всiм Києвим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством, правила його дiловита жона Рада.

Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тодi приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:

— Я б-беру тебе жоною!

Й хворий князь, i Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвiнким смiхом, i Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:

— Чуєш?..

Княжна й досi реготала, хворий князь i собi кволо всмiхався, й хлопець не знав, що й мовити.

— Малий ще єси, – впокоївшись, устала Ясновида. – Пiдрости трохи, тодi й веди собi жону.

Богдана мов гедзь укусив. Вiн крикнув, i голос йому то басив, то зривався на пiвники:

— Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не змiг я там-тих степовикiв? Зир туди! – Й вiн показав рукою на ворота, де й досi стримiла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. – Де б си була?

Та княжна й далi смiялася, чорнобрива й свiтлоока, й знову торочила:

— Пiдрости, княжичу, малий ще єси, малий…

Богдановi хотiлося пiдскочити й надавати їй ляпасiв за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посмiхався, тодi прибiг ще замурзаний Богданiв братик Волод i заблискав на нього спiдлоба, колупаючись у носi, Богдановi забракло сил, вiн крутнувся й побiг за ворота. Й коли збiгав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.

То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав свого роганя – бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з бiлою лебедячою пiр'їною на зарiзi.