Iван Бiлик - Меч Арея

— Вiдаю, – мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? – запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, – ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звiра?

— Лось, – одказав хлопець.

— Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – усмiхнувся хлопець.

— А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?

— Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.

— О! – погодивсь отаман. – А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?

— Вiдаю!

— То й ти єси медвiдь?!

Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, – пiдшморгнув Борислав.

— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не вiдаю.

— Так слухай. Є така пiсня:

Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,

Та втну собi дубову тесочку,

А на тiй тесi та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Вiддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, – закiнчив вiн. – То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти i єси русин. Усi поляни – руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? – вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! – здивувався косак. – Пощо?

— Княжич, – вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.

— Велике цабе, – посмiхнувся косак. – Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв.

— А ти, вуйку, не дивися… Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом…

I почав розповiдати про позавчорашнє бойовисько пiд Києвим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю своєї розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi:

— От се по-нашому! – Тодi подумав i тихо сказав: – Iди до моєї чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич… Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що вiн, Богдан, заколов учора вночi їхнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом.

— Братове! – гримнув до товаришiв отаман. – Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!

Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю.

— А ти не бре? – раптом прискалив око кремезний отаман.

— Хай покарає мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! – скоромовкою заприсягнувся Борислав.

— Тодi на сьому й покладемо! – сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в неї зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи своєму захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який правує небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбирає в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.