Iван Бiлик - Меч Арея

Олень ступав i ступав, i в ту мить, коли Богдан цiлився йому пiд лiву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав i жахав дик, певно, вражений кимось iз хлопцiв, угорi на стежцi знялася метушня й кувiкання. Княжич пустив стрiлу, коли тварина, знявшись на заднi ноги, подалася навтьоки.

Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, оленi, певно, майнули кудись в iнший бiк, Богдан i не помiтив навiть у який. Вiн ударив жеребчика п'ятами й погнав слiдом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.

Стежка спускалася вниз i вниз, кривуляючи мiж. кущiв i старих берестiв; молодий кiнь бiг iз усiх сил, але не вмiв ще обминати дерев, i Богдана раз у раз боляче стьобало гiллям по виду. Оленя вiн уздрiв, коли вихопився з лiсу в долину Либедi. В шиї рудого красеня таки стримiла коротка стрiла. Олень здолав крутий берег i знову впiрнув у хащi.

Жеребець зрозумiв, за ким треба гнатись, й кинувся слiдом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавинi, й, перш нiж Богдан заглибився в лiс, поранена тварина вихопилася знову в рiчище. Богдан помчав услiд. Олень тримався берега, й вiдстань мiж ним i ловчим нi збiльшувалась, нi зменшувалась. Вiн тiльки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущi та поваленi дерева, що траплялися на дорозi.

Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, бiг з усiх своїх молодих сил. Але про лук годi було й думати – стрiла однаково б не долетiла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрiлу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкостi не зменшував.

Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можiв Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег i пiрнув у лiс. То було просто незбагненне – тварина мов стрибала по водi, й Богдан зопалу повернув теж до рiчки. Та кiнь довго бив ногами пiну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слiд запався.

Богдан ще з пiвгодини гнав коня понад Либiддю, сподiваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либiдь стала вужчати, вужчати, дiлитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого вiд довгого бiгу боки взялися милом, а ноги дрiбно тремтiли.

Повернувшись до того мiсця, де олень пiрнув у хащi, Богдан роззирнувся. Куди мiг податися рогань зi стрiлою в шиї? Так нi до чого й не додумавшись, продирався густою Дiбровою, що облягала Київ iз заходу.

Слiдiв нiяких не було, й княжич дав коневi волю. По якомусь часi жеребець вивiв його на взлiсся.

Натомлений гонитвою, жеребчик форкав i сiпав зубами повiддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук i треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бiк, де за Щековою горою була Глибочиця.

Та до рiчки дiставсь лише тодi, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що круглiла на полудневому всходi. Розсiдлав сiрого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадiбно, лише тодi почав пастися поблизу.

Богдан лежав пiд кущем верби. Страшенно хотiлося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втiк. Хлопець думав про вчорашню подiю. Й мiж картинами запеклого бойовиська, мiж обличчями диких степовикiв, яких до пуття й розгледiти не встиг, раз по раз напливали великi синi очi та чорнi брови незнаної дiвчини.

Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утiкав од неї, а вона за ним гналася, хотiла поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так бiжить, але не мiг спинитися.

Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi, поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця.

Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливої сiчi, плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.

Яка ж дiва тепер на нього погляне?

Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i заходився сiдлати.

Щоб знову не продиратися лiсом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великi шляхи – Соляний i Залозний. Поминувши перехрестя, вiн увiйшов до вщелини мiж Щекавицею та Хоревицею й мiцним мiстком, що витримав сьоголiтню повiнь, перебрався через Глибочицю. Вiдтак мав Соляний шлях довести його прямо домiв, до Києвого.