Iван Бiлик - Меч Арея

Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.

Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус:

«Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку…»

Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали її пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайвої сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiнує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса.

Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняної калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:

— Пощо, княжичу, йдеш?

То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий.

— Пощо, кажу, прийшов єси? – перепитав тивун.

Богдан хитнув головою в бiк городу.

— Мати…

— Кликала мене? – здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: – А хто ж тут?

Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi.

— Що княгиня хче? – наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав її вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

Вивернувши тачку й вiддавши її русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся.

— Важке вельми? – криво всмiхнувся Маас. – Княжич є малий для такого.

Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою. Коли по якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далi вiд себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi та вузько на грудях i рукавах.

Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:

— Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же!

Челядники й роби розбрелись по своїх мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й собi глянув – що так зацiкавило воронька.

Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка ниточка комонникiв. Їх було душ iз вiсiм чи десять, попереду їхав на гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i сулицею.

Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височiв Київ город. Малковi майнуло в головi, що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком та криком оточила її. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Двоє степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром. Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й насiдала.

В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сiєї митi, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила її й понесла вниз.