Iван Бiлик - Меч Арея

Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на неї нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу – гарну й слiпучо-бiлу. Та на неї теж нiхто не дивився. Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями.

— Ти хто єси, отроче?

Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на неї кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi.

— Хто єси?

Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi.

— Роб єси княгинi Ради?

Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiлої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

— На, вiдкупишся в княгинi.

Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви.

З лiсу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонникiв. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку – крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах.

— Мамо…

Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

— Що то в тебе є? – по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, – звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. – Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.

Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:

— Се дiло його рук.

Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:

— Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впiзнала.

— I я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi…

— Я вже-м невiста, княгине, – сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.

— Чия ж єси невiста?

Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:

— Тура, князя косарiв луганських.

— Джурджа… – промовила Рада. – Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.

— Пiдсади ж! – невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.

— Спаси Бiг, – вiдповiла та. – Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! – гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, – сказав вiн. – Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:

— Отих… побитих… спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.

Мiсяця того-таки в наступний день

Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.