Iван Бiлик - Меч Арея

— А-а!..

Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць.

То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.

Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.

— Хто його? – прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.

— Не вiдаю…

Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.

— Трава вже встала, – проказав Людота. – Мабуть, зночi його… або вчора.

Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.

— Ступали двоє в поробошнях.

Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч – другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж конi?

Людота зiтхнув i випростався.

— Десь мають бути… хiба там, у гаю.

Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Та нi! – недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.

— Таки наша! – пiдтвердив старший. – Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.

Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.

— Принесли його з-за Яропiнi, – зробив висновок Людота.

— Й що робити-ймемо?

— Не вiдаю.

Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

— Коней треба кувати.

— Скiльки?

— Трьох.

Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.

— Дiду! Дiду, чуєте?

Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.

— Чого волаєш? – спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тiстi.

— Хiба дiдо не є?

— Є, – вiдповiла невiстка. – На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над своїм родом.

— Дiду! Там нав лежить… – притишеним голосом повiдав Людота.

Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче.

— Де?

— Там, – показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. – Знайшов єсмь коло нава.

Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв.

— Видiли сте, хто?

— Не видiли смо, – вiдповiв юнак. – Лише пiдкова наша.

— Дай сюди – насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. – Речеш, на нашiй левадi?

— На нашiй, дiду.

— Може, на бiлогородськiй?

— Таки на нашiй племiнщинi.

Старець помацав пiдкову й зiтхнув:

— Чия?

— Дайте, я спитаю коваля Стояна.

— Цить! – раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. – Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?

— Зумiли смо, – вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.

Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:

— Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?

— Зумiв єсмь, дiду, – страхочинно прошепотiв Лосько.

Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.

Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники – з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.