Iван Бiлик - Меч Арея

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути.

Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг їм сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiдає, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: «Хто не боїться гота – ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили їх i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велiїх. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочної дiви. Хто подужає пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр.

Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк – пiшов дим, крутнув на другий – усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв їх супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i їдне…

— Чуєш, Людото, – мовив Лосько, вивiвши товариша з глибокої задуми. – То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушнiсть – нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а їм трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська:

— Що там у торбi маєш?

Той зрозумiв, про що йдеться, й почав витягати житнiй хлiб, i пшенишнi пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хлiба, взяв грудочку сиру, примiряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої пiдходили, крислатiв могутнiй старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гiлку хлiб iз сиром, тодi полiз у торбу й витяг пiвпирога:

— Їж, лiсовий душе, й ви, русалi та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкавi та неласкавi обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мiтиш усяку дорогу й стежку почалом i кiнчалом, їжте всi й не заступайте нам очей, аби могли смо дiйти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. – Проказавши, вiн глянув на товариша й звiрився: – Як мислиш: почули?

— Авжеж! – вiдповiв той. – Остiльки дати, та щоб не…

Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

— Було б заразом i Купаловi наректи.

— Тодi, – сказав Людота. Лосько похитав головою.

— Тодi не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, навої хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизької дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду.

В Києвому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полудневої засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим – до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських – Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою київського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт.

Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.