Iван Бiлик - Меч Арея

Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?

Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.

— Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало…» Речи!

Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:

— "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще…" – Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.

Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, – вже трохи посмiливiшав отрок. – Того лiта на Купала…

— I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.

— Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.

— Що ради?

— Робота…

— Що ти чиниш?

— Усе: й пряду, й тчу, й так…

— Багато роботи?

— Вельми.

— А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.

Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.

— Держись! – кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.

Й вона радiсно вiдгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.

Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.

— Ти чого? – сказала дiвчина й випручалась.

— Нiчого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…

— То й що?

— То лжа є! – пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:

— I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.

— Й ти-с менi запала з того лiта, – визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:

— А се що ради?

— Пiдеш за мною? – замiсть вiдповiдi, спитав вiн.

Славка глибоко зiтхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?.. Й княгиня, й князь… i…

— Хiба вiтця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тодi Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зiтхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я…

Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! – гордовито вiдповiв хлопець.

— А я-м… челядниця. Роба. Зумiв єси?

— Нi! – вперто вiдповiв хлопець. – Умикну тебе, й годi.

Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…