Iван Бiлик - Меч Арея

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.

Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.

Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:

— Гримо! Остави котку, бо набию!

Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.

— Не к добру є, – сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:

— Не к добру… Пощо єси прийшов, княже?

— По тебе-м прийшов, – озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: – Маєш доньку…

— Й три сини маю, княже…

— Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.

— У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна… в лугарi.

— Пощо в лугарi?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися вашi лугарi по свiтах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.

— Лугарi не словiни, княже.

— Вiдаю: венеди. Однiєї кровi… Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi – Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова…

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, – сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.

— Огняном, на честь… вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.

— Ти любила єси князя? – роздратовано прорiк Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. – Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: – Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш… через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:

— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумiєш, княже, – тихо проказала Ясновида. – Однаково не зумiєш. – Тодi глянула на нього згорда й кинула: – Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.

— Дiдко, – коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан вiдiтхнув – хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. – Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I… сина князь не має. Я сватiв послю…