Iван Бiлик - Меч Арея

— Пощо не хочеш?

— Вил утече.

— Який вил? – не зрозумiв князь.

— Ось-го, борозний, – показав вiн на молодого волика, що стояв у борознi.

— Я держати-йму.

— Натне.

— Куди? – знову не второпав сiврської говiрки русинський князь.

— На риг! – засмiявся смерд i, взявшись обiруч за чепiгу рала, гейкнув на волiв i попередив князя: – Тiкай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.

С-соб, тобi реку!

Сiрий волик-третячок i справдi косував бiльмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, i Богдан од'їхав убiк. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:

— О!

Гатило подивився, куди вiн показує, й припустив жеребця. Зовсiм поряд виявилися ворота селища, й вiдти виходило двi жiнки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упiзнав одразу, бо не впiзнати не мiг. Вiн зострожив коня й пустив учвал, а бiля самих жiнок здибив його й скочив додолу.

— Будь здоровий, княже, – тихо привiталась Ясновида, нiтрiшечки не злякавшись. – Пощо заблукав єси в нашу Сiврську землю драговиту?

— Тебе видiти, – зухвало вiдповiв Богдан.

— То й виждь, – засмiялась вона. – В нас на жону можна дивитися без плаття на главi.

Княгиня говорила з вiдчутним сiврським проголосом, i Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне вiдгороджується. Вiн роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спiдлоба, не владна випростатись:

— А без стариць дозволяють сiври говорити можевi з жоною?

— Се є незаконно, княже, – раптом зашарiлася княгиня.

Вишата стояв оддалiк, i Богдан майже благальне проказав:

— Iзжени старицю, казати-йму тобi щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:

— Се є незаконно, княже…

— А ти кой єси? – недружелюбно просичала на нього бабця, тодi зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бiк, куди вони допiру йшли.

— Київський князь, – навздогiнцi вiдповiла старiй княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом вiч-на-вiч. Молодий русин стояв бiля неї високий i кремезний, наче дуб, i вона здавалася собi проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленостi, яку не могла прогнати з серця.

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.

— Єси вже iстинний князь, – вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно їхав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня.

Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:

— Ходи по менi жоною.

Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.

Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць…

— Я єсмь князь, а не лиш полянин.

— Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.

— Ти ж не руського роду-с, але сiврського! – майже крикнув Богдан.

— Зате ж ти єси русин, полянин…

Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:

— Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, – озвався Богдан, – вiзьму тебе в налiжницi – того нiхто менi не заперетить!

Вона сахнулась:

— У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде…

Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово…

У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.