Iван Бiлик - Меч Арея

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:

— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…

Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:

— Чого не вiдали вiвцi?

— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та… гострих зубiв.

Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.

В очах йому було здивування – й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.

Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.

Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.

По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.

— То ти єси, Морятине? – впiзнав Богдан.

— Я єсмь, – глухо проказав нарочитий мiж.

— Смiються тамтi?

— П'янi вони, – вiдповiв Морятин.

— Не лiпо є…

Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.

— Позостанься коло мене, – мовив Богдан.

Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:

— Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!

I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.

В ЛIТО 423-е

Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».

I не вдали данi, й була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань.

В ЛIТО 424-е мiсяця сухого

Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити їх на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.