Iван Бiлик - Меч Арея

— Виджу пiянi пики! – процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше – на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.

— То, може, тямиш на головi ходити? – з жовчю сказав вiн.

Харя зневажливо посмiхнувся.

— Тямлю й на головi, княже.

— На головi! – загукали гостi. – На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:

— Лiпше-таки повiдаю казочку.

— Сиди! – гримнув на нього Рогволод. – Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утiк, – буркнув Гатило. – З-пiд копит менi втiк.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився – й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.

— Можi мої все повiдали сьогоднi, – стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? – обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. – А моїх скiльки були з тобою?

Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:

— Дам тобi тiльки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робiв забирай – хоч увесь полон. Менi до того байдуже.

— Менi – робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!

Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.

— Е, нi, княже, – втрутився велiй болярин Ждан. – А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.

— Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! – проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.

Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.

— Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?

— Кожен, як йому заманеться, – неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.

— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?

— Iстина є, – буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:

— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.

— Що дають? – наставив вухо й Великий князь.

— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

— Геть усi? – знову спитав Рогволод.

— Декоторi.

— Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? – сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.

— А-а, – протяг Ждан. – Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, – Ждан кивнув головою в бiк Богдана, – таке брався робити, та…

— Що? – швидко спитав Богдан. – Що брався робити?

— З такого дива не буде пива, – протяг Ждан. – У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? – спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: – їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.

— То волiєш казочки, княже київський? – зло всмiхнувся вiн.

— Iди ти зi своїми казочками! – Богдановi од випитого йшла обертом голова.

— Волiєте казку, боляри? – спитав Харя.

I йому недружно вiдповiли:

— Давай казку, давай.