Iван Бiлик - Меч Арея

Скажiмо, антропологiчний аналiз зображень скiфiв на Куль-Обськiй вазi може призвести до твердження, що то люди не слов'янської подоби: характерний профiль, розрiз очей, одяг тощо викликають асоцiацiї з аварами-обрами, i з черкесами, i з чорними клобуками, i з представниками якого завгодно тюркського чи iранського племенi, i навiть iз греками. Натомiсть конопаси з Нiкопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, виказує характернi риси типового слов'янина. Й робити скидку на якусь традицiю чи школу в мистецтвi стародавнiх карбувальникiв не доводиться, бо зображення на Нiкопольськiй вазi свiдчать про портретну правдоподiбнiсть зображених на нiй фiгур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усi на одне лице.

Прислужуються нам i подальшi знахiдки археологiв. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках «скiфського некрополя» поблизу с. Балки Запорiзької областi, знахiдку, яку видобула експедицiя Iнституту археологiї АН УРСР пiд керiвництвом В. I. Бiдзiлi. Багато вчених, у тому числi й академiк Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахiдку важко переоцiнити. Але вдивiмося пильнiше в чiтку портретну характеристику зображених на вазi скiфiв. Усi прийшли до висновку, що майстер IV вiку старої ери викарбував на металi портрети конкретних осiб, а цi особи зовсiм не схожi нi на iранцiв, нi на тюркiв, а на наших дядькiв, яких сотнями знайдеш у кожнiм українськiм селi. Не менш цiкавим видається також багатющий скарб золотих виробiв Товстої могили на Днiпропетровщинi, знайдений археологом i поетом Борисом Мозолевським 1971 року.

Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезi українського народу брали участь тюркськi та iншi неслов'янськi племена, то мимоволi виникає вже певною мiрою риторичне запитання: так хто ж були скiфи? Й хоч професор В. П. Петров не встиг дати ствердної вiдповiдi, але вiн рiшуче заперечив: скiфи не були iранцями. Це, на його думку, був iндоєвропейський народ, спорiднений iз балто-слов'янами.

Згадаймо вислiв Костянтина Багрянородного про наших предкiв, на яких греки казали скiфи та гуни, хоча самi звалися русами. За пiвтори тисячi рокiв до цього iмператора-iсторика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: «Скiфи всiх племен звуть себе «cколотами», тобто «царськими». Еллiни ж називають їх скiфами». Отже, маємо й самоназву скiфiв: сколоти. Цим iменем себе називали заснованi трьома братами-царевичами Лiпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспiї, катiари та паралати. Але ж, крiм «царських» племен, були ще й племена скiфiв-кочовикiв, скiфiв-орачiв та скiфiв-хлiборобiв.

Видатний радянський iсторик Б. В. Рибаков твердить: сколоти – це праслов'яни. Але хто ж тодi отi таємничi скiфи-хлiбороби та скiфи-орачi? Адже вони споконвiку жили на територiї Правобережної України, вирощували хлiб не тiльки для себе, а й на потребу Еллади та iнших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про якi сучаснi їм греки й не мрiяли. Коли отi чотири племенi зараховано до слов'янських, то скiфи-орачi та скiфи-хлiбороби й поготiв були слов'яни. Ну, а Л. Нiдерле зараховує до слов'янських ще й скiфське плем'я будинiв . Якщо на територiї України жило колись iранське плем'я, то це були отi згаданi Геродотом «скiфи-кочовики».

Геродот лишив нам неоцiненний документ – зафiксував на папiрусi чи пергаментi кiлька "скiфських" слiв. Пiсля старанного аналiзу далеко не всi вони виявилися справдi скiфськими, один з небагатьох виняткiв – оте вже кiлька разiв згадуване слово "сколоти". Колись i менi вчувалися в ньому давнi еллiнськi звуки: "ско-лопс" – дерево або "сколiоо – кривий, лукавий тощо. Та потiм я подумав: а навiщо тут вишукувати вiддалену схожiсть iз словами iншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? "Сколоти" – це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи бiлi хорвати, й цiлковиту рацiю має академiк Б. О. Рибаков, називаючи сколотiв праслов'янами.

До речi, слова з цим коренем i досi активно поширенi в сучаснiй українськiй мовi. Борис Грiнченко, наприклад, перекладає слово «сколотити» росiйською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москвi романi сучасного росiйського письменника В. В. Лiчутiна «Долгий отдых», творi про подiї та людей початку минулого сторiччя, слово «сколотный» нинi перекладається як «незаконний».

Або вiзьмiмо ще одне Геродотове слово: Пората. Вiн свiдчить, що так «скiфи» називали своєю мовою рiчку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нинi? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти… Та розгорнiмо знову роман В. Лiчутiна – й на сторiнцi 19 прочитаємо: «Девка порато работящая», тобто «Дiвка дуже працьовита». Виходить, Прут (рiчка Дужа, Сильна) за часiв Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днiв корiннi жителi росiйської Пiвночi (герої роману «Долгий отдых» – споконвiчнi помори, та й сам Лiчутiн – помор.