Iван Бiлик - Меч Арея

Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха – бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може – право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер – Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi?

Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети «Радянська Україна», що Аттiла й Кий – це одне й те саме. В своєму романi «Меч Арея» я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо.

Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладi з давньогрецької означають «колоди, скрiпленi докупи», тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам – чумакам. Чумак – слово, що виникло в нас пiзнiше; за княжих часiв уживалося слово «товариш» – вiд «товар», тобто валка возiв. З такими валками мандрували київськi купцi «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професiя «амаксовiїв» була в давнину популярна у наших краях.

З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. «Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту – Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», – читаємо в «Посiбнику з географiї»).

Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають «жiнка». Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом – тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом – Мiстом гунiв.

Або згадаймо з цього приводу слова Марцiана Гераклiйського про те, що обабiч Днiпра, вiдразу ж за аланами, живуть так званi хоани. Всi погоджуються з тим, що хоани – це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунiв. Але ж коли врахувати, що в латинськiй, а ще частiше – в давньогрецькiй мовах «к» та «х» писались одне замiсть одного, то коїни й хоани – це не що iнше, як кияни, тобто перевiзники.

Отже, якщо кияни так давно вiдомi iсторикам, то й столиця їхня, отой Метрополiс Птолемея та головне мiсто Геродотової Басiлеї – це теж не що iнше, як «мати городiв руських» – Київ. Любор Нiдерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополiс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).

Але пригляньмося пильнiше до «батька iсторiї». Справдi-бо, все, що говориться в нього про ту Басiлею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехрестi таких важливих дорiг з пiвдня на пiвнiч i з заходу на схiд мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролi мiжнародної торгової перевалки, в ролi складу багатих товарiв. Та й стратегiчне розташування Києва – найкраще в усiх вiдношеннях: такої думки дотримували й iсторики вiйськової справи.

А тепер зiставимо всi цi вiдомостi перших столiть нової ери та пiзнiших часiв iз тими, якi залишив нам Геродот. Насамперед слiд з'ясувати, кого має на увазi iсторик пiд словами «царськi скiфи», «скiфи-орачi», «скiфи-хлiбороби» та «скiфи-кочовики». Може скластися враження, нiби панiвний народ Великої Скiфiї мешкав у кочовищах понад Чорним морем, отi ж «орачi» та «хлiбороби» були пiдвладними колонiями «царських скiфiв». I все було б зрозумiло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбнi, важкi на пiдйом осiлi хлiборобськi племена пiдпали в залежнiсть од войовничих кочовикiв, що не раз траплялося впродовж iсторiї. Хлiбороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбникiв, а загарбники стрижуть вайлуватих рабiв i царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скiфський цар, i така струнка на перший погляд теорiя починає хитатися й падати.