Iван Бiлик - Меч Арея

Геродот у своїй «Iсторiї» каже: «Некрополi царiв скiфських розташованi в Геррах…»

Отже, царськi некрополi-кладовища не в причорноморськiй Гiлеї, де кочують живi царi, а зовсiм iнде, куди «40 днiв плавання». Де ж маємо шукати тi Герри? Iсторик вiдповiдає: «В тому самому мiсцi, до якого Борисфен вiдомий».

Але читаймо далi: «Коли в них помирає цар, то… очистивши його тiло вiд нутрощiв i намастивши запашними олiями…, його возом везуть у Герри».

Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи ранiше: виявляється, в країнi, яка носить однойменну з рiчкою назву.

Рiчка Герр витiкає з Борисфену там, звiдки вiн уже вiдомий; ця рiчка одержала назву вiд країни, на яку кажуть Герри". Далi читаємо, певно, переписувачами попсованi рядки: Герр витiкає з Борисфену (Днiпра!) i впадає в… Гiпакiрiс (Сiверський Донець!). Абсурд, бо днiпровсько-донецький вододiл, як свiдчать топографи й гiдрологи, не дозволив би жодному рукавовi, який би витiкав з Днiпра "на 40 днiв плавання вiд гирла", впадати в рiчку зовсiм iншої системи. Отже, Герр не витiкав з Днiпра, а впадав у нього в областi Герри, а за сорок днiв од моря Днiпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скiльки на Подесеннi, побiля Прип'ятi, Тетерева та Iрпеня давнiх могил-курганiв!).

I Геродот дає уточнення – де саме розташована царська вотчина: «За рiчкою Герром мiститься ота сама Басiлея й живуть найхоробрiшi й численнi дуже скiфи, якi вважають усiх iнших скiфiв своїми пiдданцями».

Таким чином, центр Геродотової Скiфiї перемiщується з Причорноморських степiв у землi «орачiв» та «хлiборобiв», а це вже щось iнше – кардинально вiдмiнне.

А тепер пройдiмо шлях вiд Днiпрового гирла до тої Басiлеї, де скiфи ховали своїх царiв. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або пiд вiтрилами з Лиману, то за сорок днiв, хоч би там що, опинимося в районi Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кiлометрiв. Отже, цiлком вiрогiдно, що коли за часiв Геродота вже був центр «усiх скiфiв» Басiлея, то це там, де Птолемеєва «мати городiв» – Метрополiс, тобто Київ. Тим бiльше вiрогiдно, коли зважити, що так званi амаксовiї – вiдомi нам з київських лiтописiв перевiзники-кияни.

Говорячи про землi, пiдвладнi скiфам, Геродот каже – головних племен тут чотири: скiфи царськi, скiфи-орачi, скiфи-хлiбороби та скiфи-скотарi (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-рiзному себе й називало. Але ж як? I що за самим словом «скiфи»?

Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллiнiста Поспiшiля. Там усi слова, що мають у собi корiнь «скiф-», означають дуже близькi поняття: «скiф-ропос» – похмурий, сердитий; «скiфрадзо» – бути похмурим, сердитим, сумним; «скiфропадзо» – дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти цi слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозумiле. Iнший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладiв слова «похмурий»: стiгнос, халепос, склерос i т. д., й лише на одинадцятому мiсцi отой синонiм «скiфропос», а слово «похмурий» з вiдтiнком «страшний» взагалi – скiлерос.

I коли вчитаєшся в усi тi переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хiба слово «суворий» не лягає в одне синонiмiчне гнiздо зi словами «похмурий», «сердитий», «страшний» i «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всiх отих понять. А коли так, то з ним асоцiюється назва пiвнiчних українських племен, якi жили в суворiй лiсовiй та болотистiй землi й самi були людьми суворої вдачi.

Латинською мовою слово «суворi» перекладається «северi», корiнь iз цих трьох звукiв «с-в-р» на ознаку тiєї самої якостi зустрiчається в багатьох iндоєвропейських мовах, а майже в усiх слов'ян «север» став ознакою пiвночi – традицiя, що тягнеться ще з докиївської Русi.

Отже, _севери, сiверяни_. Це – можлива самоназва скiфiв, i Геродот, вiрний традицiям своїх попередникiв (Платон свiдчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинськi власнi iмена), схоже, перекладає й назву цього народу: _скiфи_.

Й тодi кожна згадка Геродотова стає нiби зрозумiлiшою, й народ-привид набуває реальнiших рис й етнiчної конкретностi. Царство скiфiв було царством северiв, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо _сiверянами_? Сiверяни тримали своє вiйсько на пiвденних кордонах країни – на схiд вiд гирла Днiпра, бо все лiвобережжя було споконвiку сiверською землею – аж до татарської навали. Це вiйсько, точнiше – вiйськовий стан (сословие) – зветься в Геродота "царськими скiфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину – в Подесення (чи на Прип'ять?), у так званi Герри. Що то – вотчина, про це свiдчить сам Геродот, а наш вiдомий фiлолог Iларiон Огоновський пiдтверджує його свiдчення в своєму словнику: в часи Троянської вiйни "герас" означало "королiвство" ("Словар до Гомерової Одиссеї i Iлiяди", Львiв, 1900).