Iван Бiлик - Меч Арея

Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова «вандали» в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографiї скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей називає Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з якої витiкає Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй – горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цiєї вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич – вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточнює Меурсiя: Струнич – Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавiї й пiдкорили вандалiв.

Нiдерле також знає про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами.

Про зафiксоване iсторiєю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: «В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли їхнi древнi одноплемiнцi». А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожаїв, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн називає вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.

Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5.

Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлюється назва, яка вiдрiзняє їх вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: «слов'яни» й «скiфи»? Далебi, нi.

Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже – скiфи. А ще дужче зближаються грецькi «скiфи» (в iншому написаннi – «скiти») з Тацiтовими сiтонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтової «Германiї», – слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить їх, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугiї, ба навiть венеди. Щодо венедiв немає нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугiї – то лужицькi слов'яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугiї тут – «загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою».

Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви – slewy – suevi – svevi – свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви – теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви – то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї – свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».

Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи – «чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».