Iван Бiлик - Меч Арея

На нашу думку, свiдчень про те, що «гуни» та «скiфи» синонiми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, – iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу «Атлаквiда» та «Атла-маль», – дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди – германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi – родичi гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили своє ставлення до квiд як згустку найдавнiшої народної пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали їх називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" – загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди – слов'яни, в цьому нiхто не сумнiвається. Їх згадує ще Геродот – отих венетiв-енетiв Пiвнiчної Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" – слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в своїй працi вiн каже: "Назва "слов'янин" – слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення… Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його своїм авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давнє, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти".

Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкидає її на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежнiсть до конкретної мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), – назви, яка, на жаль, нiде не трапляється…

Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росiї, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припускає, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од неї назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував i Мiлан Будимир".

Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалює думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орiєнтувався в українськiй мовi та українських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Україну та українiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали український фольклор, вони довiдалися б що Днiпро має й другу, паралельну назву – Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Києвi ж, крiм Днiпра-Словути, є ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю.

Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя є спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В iншому епiзодi Саксон пише: «Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан» (Саксон Граматик. Iсторiя Данiї. – 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiдає, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунської царiвни) виховувавсь у… Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побутує серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котроїсь сусiдньої країни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данiї та Вандалiї, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафiєм до гунiв. Такої думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.