Iван Бiлик - Меч Арея

— Читав єси книги святi?! – мовив уражено Лев.

— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, – вiдповiв Гатило. – Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. – Й додав удруге: – Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.

— Кiрiє базилеє! – Лев Перший аж устав з ложа. – Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу – язиком». Не сердься, кiрiє…

— Кало[35], – вiдповiв Гатило. – Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Iзраеля:

«Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр…»

— Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.

— Пощо ж то?

— На тi городи впав гнiв божий.

— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.

— Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.

Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.

— Артаксеркса не буде, – сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: – Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув:

— Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:

— Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя київського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав:

— Не признаєш, княже?

Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.

— Упiзнав єсмь, – вiдповiв князь – Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

— Я також маю, – вiдповiв Людота. – їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.

Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.

— Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.

Гатило взяв i покрутив його в руках:

— Для чого?

— Вдар!

— Намислив єси чари якiсь?

— Нi.

— То для чого ж?

— Удар! Осе тобi й камiнь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi:

— Вдар!

Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у своїй руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець.

— Удар! – сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: – Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить.

Вiн недбало забрав меч iз Гатилової руки й дав його Войславовi.

— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камiнь.

— А як зламлю? – засмiявся велiй болярин Войслав.

— Ударяй!

Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку.

— Лiпий меч… Вельми лiпий… Але ж йой!

Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк – тiльки iскри зашкварчали.

— Вдар ще, – сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув.

— Ану, ти, – мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєвi.

Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.