Iван Бiлик - Меч Арея

Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi київськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод.

Славка зiбрала все своє жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учащає – чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повiдала се можевi своєму. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дiдо виявився страшенно хитрим старцем. Вiн так непомiтно вислизав з Городища, так скрадався нiчними стежками, коли мав кудись iти, що Людота тiльки кусав собi губи вiд безсилої лютi.

Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все – й про ходiння ротi князевi київському, й про свої мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатиловi», – раптом ска-цапiв:

— Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi київському? Всi – й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мої! Не твоє то дiло! Йди геть!

Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав:

— Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то є – не повiм… Щось та є…

Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Києвого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити.

Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупої ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба.

Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до самої Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливої бiганини.

Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижається, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.

А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далi.

Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.

Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. Єдиним знаком у пiтьмi було форкання – кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч.

I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос:

— Стяти голову такому!

— Кревний менi, – заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту.

— То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного – щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч?

Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.