Iван Бiлик - Меч Арея

Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора – вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського iмператора» й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями.

То була печатка Валентинiанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:

— Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити її й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлiї сидять вiддавен i вiднедавен.

Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього…

— Яку маєш надобу? – непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й вiн:

— Прийшла-м до тебе…

— Виджу. Пощо?

— Заженись на менi.

Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом:

— Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая?

Юста заворушилася, й вiн докинув:

— Пощо вiддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свiй у другий бiк. Чи не вiдаєш того?

— Чого?..

— Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла єси. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся.

Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала:

— Поведи мене в город свiй.

— Маю жону собi… Й не їдну.

— Дарма.

— Але ж ти єси християнка!

— Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала…

— Перстень… – Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. – То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю?

Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? Їй же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена.

— Ти втекла-с вiд нього?

Юста-Грата Гонорiя проказала:

— Коли Рим облягають варвари, вiн одпускає своїх робiв на волю.

Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сiєї дiви руками. Зiницi в неї аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова:

— Тодi присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк єси папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що єси звiр i душогуб, що поруйнував єси многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де минаєш, палахкотять вогнi…

Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв i його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки.

— Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови твоєї, й можiв твоїх увидiла-м i… – Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: – Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотруїти тебе… Мислиш, i я також?.. Боїшся? Вiзьми мене – повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що єси схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. – Вона млосно засмiялась. – Але тепер сама-м увидiла… Боїшся? Буду жоною, робою, налiжницею – чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…

Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодної жони, бо то теж, був покон землi Руської й ратi руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сiєї жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi її молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив її в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд самої чуми.