Iван Бiлик - Меч Арея

Гатило й не дивився на тi дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, i срiбних, i скоряних мiстилищ iз коштовностями, папа Лев Перший проказав:

— Iмператор, твiй римський брат Валентинiан Третiй сле сi дари на знак своєї дружби й любовi до великого цiсаря гунського Аттiли, що речеться Флагеллум Деї.

Богдан лише тепер засмiявсь – весело й щиро, й звернувся до папи римського:

— Не питаю тебе, хто повiдав тобi слова такi. Але чи має брат мiй Валентинiан римський силу вийти насупротиву менi?

Лев Перший мовчав.

— Повiдь менi, чи не тому сле менi твiй господар такi щедрi дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?

Папа знову нiчого не вiдповiв. Усi на свiтi слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо вiн має впасти на голову стольницi свiту… Вiн стояв i вперто дивився собi в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тiару.

— Мовчиш? А спитаймо тодi осих можiв моїх – що повiдають вони? – Гатило глянув лiворуч, де стояли князi та велiї боляри. – Войславе!

Болярин виступив уперед.

— Речи менi, Войславе: скiльки разiв одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям пiд стiнами його?

Войслав гордовито вiдповiв:

— Числа немає!

— Чув єси? – спитав Гатило папу римського.

Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всмiхнувсь i знову повернув очi до Войслава.

— Й скiлько разiв ходили нам ротi[31] не прати слова свого?

— Усi рази, Великий княже.

— Чув єси, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi моєї! – Гатило знову глянув на Войслава. – Чи так речу, велiй болярине?

— Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отруїти тебе, княже.

— То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора?

Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку:

— Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi… Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу… Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.

— Я не маю хреста в пазусi! – вiдповiв Гатило.

Папа Леон i далi молив грiзного царя:

— Сi дарунки – то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:

— Що повiдаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.

— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, – i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!

— А що ректи-ймуть лугарi-косаки? – спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:

— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!

— А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:

— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

атило тихо проказав Левовi:

— Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї – Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми. – Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

— Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.

— Що видиш там, соле?

— Нiчого не виджу, цiсарю.

— Я такоже, – погодився Гатило. – Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! – Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. – Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.