Iван Бiлик - Меч Арея

На п'ятий день пiсля взяття Медiоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь i куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зiбрав князiв, боляр, воєвод i тисяцьких i довго розпитував кожного, якi втрати в полках, скiльки поранених, скiльки коней добрих i скiльки харчiв та полону везе кожен чiльник. I нiхто не наважився сказати Великому князевi, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два днi легкої путi стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.

Богдан розпустив усiх, у Вишатинiй полотцi лишився тiльки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-помiж наближених умiв розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талiв. Годой уже кiлька разiв казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундiї – Гагнi, князя Троцького. – «То ж є твiй шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичiв?» Богдан мовчав i нiчого не вiдповiдав на тi закиди.

Сього разу Годой спитав iнше: власне, те, що непокоїло всiх воїв.

— Допоки сидiти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм – i вся рать злине туди, куди каже меч твiй. Ти ж сам се вiдаєш.

— Вiдаю, – вiдповiв задумано Гатило. – Вiдаю, та…

Вiн збиравсь одкрити Годоєвi свої думки й подуми, може, вперше пiсля тiєї лютої сiчi на далеких Каталаунських полях, i Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровеннiше. Та в сю мить зайшов до полотки велiй болярин турицький Войслав.

— Княже, – сказав вiн, – чолом тобi латинцi…

— Де вони? – спокiйно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.

— Тутки, край рiчки. Такi латинцi, що я-м i не видiв досi. Клобук у старiйшого золотий, у камiннi…

Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шiсть лiт, i вибiг з намету. Гатило непоспiхом послiдував за ним. У березi коло човнiв i лодь стояла барвиста купа римських слiв – душ iз двадцять. Гатиловi навiть здалося, що вiн бачить серед них i жону. Та то було невiрогiдно, на такiй вiдстанi важко щось вирiзнити, а ще серед римлян у їхнiй довгiй одежi мало не до п'ят.

Вiн знову зайшов до полотки й сказав Войславовi:

— Пришибiть слiв у городi. А коли не хочуть – то тут, у полотках.

Велiй болярин Войслав, убраний по-турицькому в бiлi, мережанi по боках чорними снурками ногавицi, пiдперезаний червленим широким опоясом, у бiлiй безрукавiй гуньцi, з-пiд якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боцi, чемно вклонився Великому князевi, якому був рiвний у лiтах, i швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз i сам бував Гатиловим слом у рiзноличнi язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгiрше за самого Великого князя, й Гатило останнiм часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим[26] '. А в його мiсце, звичайно, посадити посадника з-помiж київських боляр. Войслав був би втiшений, i держава б змiцнилася мiццю Великого князя. Богдан робив такi перестановки вже не раз i не десять, i його двiр у городi стольному був повний урядцями з далеких i ще дальших волостей.

Войслав добре тямився на новому дiлi. Вiн запропонував словi римського iмператора вiдсiсти в затишних мармурових хоромах у городi Медiоланумi, що високо здiймавсь над рiчкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинськiй мовi, але дехто з них мав удавати, нiби нiчого не розумiє. Й увечерi того самого дня вiн розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей…

Сол володаря свiту, римського iмператора, сидiв на прохолоднiй кам'янiй лавицi в хоромi колишнього комiта Медiоланума Юнiя й думав тяжку думу. Вiн здавався старiшим за свої п'ятдесят п'ять рокiв, глибокi зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сiрi стомленi очi дивилися на розпис межи вiкнами свiтлицi й нiчого не бачили, бо словi випала найважча в його життi мiсiя, подiбної вiн ще не знав. Навiть позаторiшня «рать» на вселенському соборi в Ефесi здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичнi монахи ламали своїм супротивникам кiстки, а Дiоскор топтався Флавiановi чобiтьми по животi. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цiлий Рим, уся iмперiя, сол же не бачив нi виходу, нi порятунку. Завтрашнiй день може стати першим днем великого суду й останнiм днем Риму. Й iсторики напишуть вiдверто й безжально, що того суду не мiг запобiгти вiн, посланий сюди iмператором i всiма вiльними громадянами столицi свiту.

Се був намiсник святого Петра на землi, пастир усiєї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентинiан Третiй доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттiлою.