Любко Дереш - Трохи пітьми

Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.

– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється в людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?

Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.

– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?

– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Германе, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.

– Від чого?

– Та хоч би від таких, як Алік.

– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!

– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.

– Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?

Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.

– Ні, не встиг. Тому я тут.

Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.

Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.

– Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути…

– Я вже принесла, – каже Віка й показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.

– Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. – Один із камінців помічений. Тягніть!

Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.

– Йостеку, а ви? – питає Алік із-за плечей дівчат.

Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.

– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?

– Дай подивлюся, – лізе своїми в’юнкими пальцями Лорна. – Зубастіку, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!

– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віко, ти не передумала?

Віка сідає на землю і думає . Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.

– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.

– Напевно чи точно?

– Напевно, та. Я не знаю… Та.

Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.

Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:

– Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви – не просто глядачі. Ви невід’ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, – каже Алік тихо, ніби по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. – Алік підморгує. – Германе, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.

Коли я повертаюся, Алік сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад-уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.

– Як тебе звати повністю?

– Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.

– А церковне ім’я маєш?

– Віра.

– Віра – гарне ім’я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?

– Нє-а, воно мені не подобається.

– Чому?

– Коли я мала дев’ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила в бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою… А чо’ ти питаєш, чи я християнка?

– Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.