Любко Дереш - Трохи пітьми

– Несподіванки можуть бути всякі, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навіть цілий пласт спогадів. Або хтось із присутніх зрозуміє щось дуже важливе… і на цьому фоні вирішить укошкати інших – за їхню, пробачте, туподоходячість. Між іншим, часто буває й таке, що зовнішній світ теж стає задіяним у сеанс. Тоді він своїми впливами доповнює наші внутрішні процеси. Зрештою, ще ж нічого не сталося.

Лорна іронічно гмикає. Алік продовжує:

– Неприємності можуть бути хіба тоді, коли людина перестане співпрацювати із силами, яким я вас представлю. Якщо людина повністю довіриться їм, відпустить себе, то все зайве й чужорідне, що сиділо в ній, вийде на чисту воду і зникне. Головне – повна, виняткова довіра до всього, що буде відбуватися. І не тільки зараз, але й далі… Багато далі… Як співали в часи моєї юності, «єсть у революції начало, нєт у революції конца». Така от коротка викладка. Ніхто не передумав?

Начебто ніхто.

Але знов озивається Йостек.

– А вам не здається, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу – приїжджаєте сюди, починаєте нас грузити своїми історіями про всіляких екстрасенсів, про свою квантову місію во ім’я Небесного Єрусалиму. А на ранок вже, бачу, починаєте нами тут маніпулювати? Теж мені. А ви? – Йостек звертається чи то до мене, чи то до Віки з Жанною. – Ви всі отак берете йому й вірите. «Товаришу екстрасенсе, зціліть нас!»

– Чьо’ ти розбушувався, Геморойчику? Засцав?

– Не засцав, а поостерігся . Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нікому не спадало на думку, що весь цей фестиваль – це формена западня? Може, це недобрі люди зібрали нас тут? Може, дехто вирішив, що раз він уже накинув на себе овечу шкіру, ніхто не здогадається про його наміри?

– Йостеку, думайте, що говорите…

– А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобається вдавати із себе гуру велемудрого? Може, йому цього в житті не вистачало і він використовує нас, щоби втілювати свої брудні фантазії? Хіба вам таке в голову не приходило?

Алік буряковіє.

– Браток, – озиваюся я. – Прикрий шторку. А то ж за базар відповідати доведеться…

– А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалі кожен має право голосу.

– Тоді говори за себе.

– За себе і говорю, ясно тобі? – Йостек викинув руку з відстовбурченим вказівним пальцем. – Я цьому вашому екстрасенсові не довіряю. І добреньким я вас, Аліку, зовсім не вважаю, можете не прикидуватися.

– Звідки у вас, Йостеку, стільки злості?

– Звідки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсім не знаємо. І я, приміром, навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді, а хто кого із себе корчить. Без образи, але то є так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконує. Весь цей шаманізм. Ці фокуси. Балаган. Не люблю балагану.

Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами.

Алік розгублено водить риб’ячими очками і плямкає губками.

– Заперечувати – це ваше право… – кволо подає він голос.

Йостек гмикає.

– …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити…

– Народ, – кажу я, – зам’яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.

Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває: так, звичайно – і, погано вдаючи, ніби нічого не сталося, лізе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик – ходить із цигаркою в руці, зиркає бісівськими очицями.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.

«…а кого із себе корчить».

Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.

Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.

Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.