Кілька хлопців-панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.
– Горить? – гадає один, що схилився над спиною в товариша.
Той, що рачкує, порядно роздратований.
– У пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!
– Давай, може, я трохи…
– Блядь, не кумар, я тебе прошу!
Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчервонілий, вилазить із-під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі – під гілками надихався диму з газети.
На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші – ті неформали, що приїхали на Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. У Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» – і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» – і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.
Очі бігають – у напівтемряві з’являються небуденної миловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі… Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки в темряві – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.
Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, у тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонгами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.
Збудження приносять дівчатка-підлітки, заледве не діти. Може, років тринадцяти, гора – п’ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зі шворками на руках, на шиї. Коралі, талісмани, шкіряні аури, пістряві пасочки. Вологі очка. Вони тут чи не вперше, їх тут не занадто – якраз досить, щоби не перетворити містерію на пиятику старшокласників. Але вони освіжають собою натовп. Для них усе скрізь нове, вони реагують на втілення своїх мрій про мир і любов потужними викидами сексуальної енергії… Дівчатка зовсім не ніяковіють, хвацько п’ють вино прямо з горла – і напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним сміхом, і добре, якщо сміються в компанії дівчат. Коли ж бачиш таке сексапільне маля, що п’яно ірже в компанії бородатих парубіїв, мимоволі передчуваєш непристойне. І сам, звісно, прагнеш долучитися до нього безпосереднім чином.
З’являється кілька людей із гітарами, й охочі поспівати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергійно вигукують свої примовки і звуконаслідують макак. З’являється чувак із диджериду. Перші трелі цієї флейти проймають аж до крижів. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучається одна із гітаристок – це русява голосиста дівчина, що знає багато російських пісень: її було чути здаля, аж від нашого постою. Чуваки сейшенять, інтуїтивно ловлять ритми, підбирають акорди. Русявка самовіддано терзає струни, її товсті дреди трясуться, мов антени.
Людей стає справді багато. І ще люди підтягуються, вже не сідають на землю, а просто стоять за спинами передостанніх, аби побачити цей великий Купальський вогонь, аби послухати цих пісень.
Помічаю біля себе знайомих: Віку й Аліка. Алік підтримує Віку під руку й зніяковіло посміхається. У своїх окулярах на резинці та зі смиренною посмішкою він уособлює душку-дебіла. На Віку ж напала ржачка. Сміється, аж згинається навпіл. До того ж не зовсім скоординовано переставляє ногами. Дізнаюся від Аліка, що по дорозі до вогнища Віка затягнула його із собою до знайомих панків. А після того виявилася вже добряче накуреною.
Розверзається ватра. Тепер це триметрова купина, що плює в нічне небо іскрами-сніжинками, така гаряча, пече в лице навіть здалеку. Хтось зі спини передає каністру з вином: ковтни сам і передай іншому.
– Будеш? – питає мене якийсь патлатий, щойно добряче лигнувши з горла. Я беру каністру, роблю ковток тієї бодяги й передаю Віці. Вона п’є, вино тече по підборіддю, заливає сорочку. Віка сміється, витирається, Алік дає серветку, але Віка відштовхує його і сміється. Вона вже геть п’яна.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу