Любко Дереш - Миротворець

— Скоро ти станеш пророком, — загадково сказав Артьом. Було тихо навколо, давно згустилася ніч, що дихала жаром пустелі. Здавалося, в цій задусі жодна думка не могла бути повʼязаною з часом, начебто час стояв тут, як стоїть вода у басейні, як стоїть хвиля в такій стоячій воді. Але то було оманою, яку щойно викрив Раскатов. Зазвичай назву селища Дахаб екскурсоводи перекладають як «золотий». Одначе від старих бедуїнів він чув, що «дахаб» — це слово, яким раніше користувалися для позначення певного ґатунку часу: часу, що убуває, зникає.

З цими думками в голову, що вже свіжіла після вечірнього прийняття канабінолів, почали закрадатися думки: тридцять два. Хлопче, вже тридцять два, і що? Де твоя робота? Що ти зробив за цей час? Де ти і ким ти став?

— Слухай, може, зробимо мокрого? — озвався Раскатов до Артьома, стривожений думками, які, як йому здавалося, були давним-давно вичищені з голови вітром, солоною водою і сінайським конопляним спліном. «І все таки, Раскатов, — не замовкав голос. — Де ти зараз у житті й куди ти йдеш?»

— Можна, — ліниво відповів Артьом, без того втомлений від цілоденного помпування мокрого. Зібравшись на силі, Артьом пішов на кухню по інструменти, аби підбадьорити приятеля. «І все ж таки… і все ж таки…» — пульсувало в Раскатові.

Раскатов усміхнувся і запалив сигарету.

«А навіщо ти куриш?» — спитав той самий голос.

Раскатов засміявся. Він курив, бо курилося, бо хотілося, бо це був кайф, а серфери полюбляють там, де кайф.

«Але чи ти справді серфер?»

А це вже було запитання нижче пояса, і Раскатов відчув себе незатишно. Здавалося, під чохлом, що його він хоробро скинув зі свого серця, виявилося багато такого, про що він волів би й не знати. Він настільки звикся із собою, душкою-Раскатовим, що відчував до цього — уявного себе — співчуття. Куди його забирають, мого душку-Раскатова? Куди ви мене хочете завести, кляті запитання?

Та це було кумедно. Мова не йшла про якийсь потойбічний голос, про який пишуть ченелери та інші слабкі на голову медіуми. Мова йшла про голос розуму, який — теж мені, знайшов, коли прокинутись, — озвався раптом після років і років летаргії.

Раскатов убачав прямий звʼязок між тим, що він почав читати, і цим голосом. Так і є, це все через читання. Йому стало ще більш незатишно. Хотілося накинути звичну броню цинізму від цієї беззахисності, або, наприклад, натягнути пару ковпачків із нітропаливом.

— Давай, — сказав йому Артьом, тримаючи флягу з сизим, аж жовтим димом. Раскатов вдихнув щось, що нагадувало рій лютих бджіл, і подумки налаштувався відшвартуватися від навʼязливого співрозмовника, якого несподівано відкрив у самому собі. Та ба!

Видихнувши, Раскатов здивувався, що мусить продовжити мислити, і мусить щось зробити з наявними думками. Крім того, зʼясувалося, що броня цинізму більше не натягується — якось, з якого б це дива, вона стала для нього замаленькою. Раскатов приміряв її і відклав убік. І зрозумів, що запитання чекають на відповіді.

— Я зрозумів, — сказав раптом Раскатов. — Коля Вєлікан просто не дає думкам розвиватися, він тримає їх згорнутими, ну, як клубочок. А ми з тобою навпаки, пішли розмотувати цей клубок. Пішли додумувати думки до кінця.

— Саме так, — сказав Артьом і вдихнув свою порцію нітропалива. Хоч не хоч, корабель їхньої розмови поволі прогрівав свої двигуни і по якімсь часі збирався покинути земну атмосферу з її клятим g 9,8. Це трохи заспокоювало Раскатова, але тільки трохи.

— Артьоме, а що буде, коли ми розмотаємо це все? От Колі — Колі класно, він більше не париться. Покурив і став у стійку дерева, і накопичує ци. Чому я більше так не можу?

Раскатов знову здивувався своїм словам, хоча вони й були саме тим, що він відчував. Він зрозумів (о благодатна година осяянь!), що справді не зміг би тепер, як Вєлікан, стояти просто у «дереві». Було тепер у нього певне знання, яке не давало йому спокою, яке позбавило цноти його розум.

— Коли ми розмотаємо все, тоді свідок перебуватиме у власній формі. Патанджалі. Йога Сутра, третій афоризм.

— Що?

— Тоді ми всі станемо самі собою. Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними. Ісус Христос, Євангеліє від Івана, вірш не памʼятаю який.

— Тобто, все просто?

— Так, усе просто. Головне слово тут — «пізнайте». Вся заковичка в ньому.

— А якщо істина в кожного своя?

— Ті, хто сплять, бачать кожен свій сон. Тільки ті, хто прокидаються, бачать світ однаково. Істина — це день, сонце, ява, ясність, пробудженість. Це — краса, простота, очевидність. Це так, як воно є. Істина світиться, вона проливає світло знання на речі. А невігластво — це пітьма. У пітьмі ти можеш насолоджуватися власними істинами, але на світлі все виглядає таким, яким є насправді.