Любко Дереш - Миротворець

— Справді?

— О, так. Це все правда. Так написано в «Рамаяні».

Раскатов замислився, крутячи в пальцях запальничку. Йому подобалося розмовляти з Лакі. Якщо вірити теорії реінкарнації, на обличчі людини було видно, чим вона переймалася в попередньому житті, і ще в цьому житі ставало ясно, ким вона стане в наступному. За Лакі Раскатов міг бути спокійним — на його ясному обличчі виднілося сонце і усміх. А от пірнальник Ганс, чемпіон Німеччини з фридайвінгу, який сидів при вході до бару і гортав якийсь журнал, викликав стурбованість — уже зараз на його обличчі читалося, що Гансові судилося стати таранькою. Родіон глянув за Ганса, на столики біля моря, дивлячись, чи не зʼявився там, бува, Артьом. Дівчата-пірнальниці у відвертих купальниках розсілися за столиком під парасолею, обклавшися з усіх боків рурками, масками і моноластами. З деяким мстивим задоволенням Раскатов відзначив, що у них теж на обличчях починають проступати риси земноводних.

— Гаразд, чувак, спасибі. Піду додому думати. Скільки з мене?

— Вісімнадцять за чай і сирний нан, і пʼять за сік. Нема проблем, приходь іще. Не забудь сигарет.

Раскатов, розрахувавшись дрібними, кинув до кишені сигарети і як був, голий по пояс, у широких шортах, вийшов на сонце, що дерло вже десяту шкуру з тих, хто не міг сховатись у затінок.

Дахаб стояв порожній. Було зачинено магазини з обладнанням для дайверів, позачинялися крамниці з лампами та абажурами, не зʼявлялися власники крамничок сувенірів. Навіть Мохаммед, власник фалафельного місця біля набережної, старий, битий життям мусульманин, теж поїхав до Каїра провідати свою доньку.

На майдані Дахаба, тим не менше, відбувався звичний рух. Сновигали туди-сюди кози, гасали джипи і вантажні «тойоти», іноді зʼявлялася занадто люксусова тачка котрогось із магнатів-бедуїнів, скажімо, якийсь «ланос» чи «хонда» з підсвіткою днища, розсікала тишу і зникала далі у глибині Асали. Раскатов зайшов по дорозі на базарчик до Ібрагіма, захопити якихось фруктів. На базарчику він зустрів Вероніку.

Вероніка, округла в животі, мʼяка й погожа, походжала між рядів манго, гір винограду, між фініків, інжиру, капусти, баклажанів, динь і кавунів, вибираючи щось на вечерю.

— Привіт, Родіоне, — привіталася вона. — Як справи?

— Та нормально все, — Раскатов знову відчув цю незвичну для себе зніченість у розмові з Веронікою. — Був на Лайті щойно, народу взагалі немає. Вода як молоко, плавати нереально, спекотно навіть у воді. Ну, біля човна там крилатка висить, бачила?

— Хто?

— Крилатка, риба така отруйна. Схожа на півня. У них зараз сезон парувань, вони підпливають близько до берега. Так що ти вважай, як будеш купатися ходити. У нас на Асалі вони теж бувають. Дивись, не наступи. На сім років ногу паралізує.

— Та ти що?

— Серйозно, — ствердив Раскатов, задоволений, що вдало розплутав незручну для себе ситуацію. — А що там у вас? Як справи? Артьом дома?

— Ми переїжджали сьогодні, — сказала Вероніка, перебираючи пучки зелені. — До будинку позаду вашого. Той, що біля старої мечеті, зразу біля бугенвілії.

— А, все. Знаю. Там колись серфери жили.

— Видно, що якісь хлопці цікаві були, — загадково сказала Вероніка. — Скоро приїздить Соня з дітьми. Артьом дбає, щоби вистачило місця для всіх.

— Він відповідальний.

— Так. Він удома зараз, меблі перетягує. А ти прийдеш до нас сьогодні? — Вероніка зміряла його поглядом. — Ми тебе запрошуємо на вечерю.

— Ну, клас. Прийду. Музичку пограємо. — Раскатов відчув раптом незвичну припіднятість. — Слухай, давай з овочами допоможу.

Задоволений, що може проявити свої якості, Раскатов ніс пакети з овочами до нового дому Вероніки. Все ж таки їй потрібно побільше позитиву, вирішив він. Надто вже вона у скрутному становищі опинилася. Відчуття підтримки, ось що їй прописав би доктор Раскатов. Двічі на день по пʼятнадцять хвилин. Що ж, здається, це він їй може запропонувати.

Втім, Вероніка, хоч і перебувала у стані повної невизначеності, здається, не піддавалася паніці й вела себе напрочуд спокійно. Від неї віяло вмиротвореністю, покірністю і якимось легким жалем, з яким вона, здається, вже внутрішньо змирилась.

— Родіоне, ти справжній джентльмен. Дякую, — сказала вона біля дому. — Візьмеш сметани, коли йтимеш до нас? Я готуватиму голубці.

— Не питання, — відповів він. — Забили. Бувай, побачимось!

Раскатов утримався, щоби не підморгнути їй, як те звик робити на серф-станції. «Не питання»! «Забили»! Що за слова у нього? Він, мабуть, вперше за довгі роки відчув, що серфінг не тільки багато дає для внутрішнього світу людини, а й накладає свій відбиток. Ну й добре, ну і клас, що накладає.