Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Який пай?– боязливо питає Вася.

– Зараз побачиш,– кажу.

Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає. «Скоріше, скоріше!»– нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено й розмірено, відкриває коробку і каже: «О, пам’ятник!»– дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.

– Що це?– не розумію я.

– Пам’ятник,– каже Собака.

– Бюст,– поправляє його Чапай.

– Чий бюст?– питаю.

– Наш,– каже Чапай.

– Ти не зрозумів— хто це такий?– показую я на бюст.

Чапай задумливо протирає окуляри.

– Може, це директор?– говорить Собака.

– Ні,– каже Чапай,– це не директор. У директора вусів немає.

– А він собі для краси приробив.

– Усе одно не схоже,– каже Чапай.

– Це якийсь марксист,– припускаю я.

– Троцький,– каже Собака.– Бачиш, ніс який? Точно Троцький.

– Це не Троцький,– нервує Чапай.– У Троцького борода. А в цього бороди немає.

– Це Троцький у Мексиці,– каже Собака.

– Гамбурзького періоду,– додаю я.

На Васю навіть дивитися шкода.

– Ніякий це не Троцький,– хоробриться Чапай, намагаючись приховати мандраж.– Це Молотов.

– Молотов?– говорю я розгублено.

– Молотов,– каже Чапай.– Член цека,– додає про всяк випадок.

– Нічого собі,– кажу.

Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку й п’є з горла.

– Молотов,– продовжує Чапай,– із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тито.

– Як що?

– Як Тито. Любив жінок, спорт, ресторани.

– Коктейлі,– кажу я.– А звідки він у твого директора?

– Вони колись робили їх,– каже Чапай, подумавши.– Із відходів. Тут був спеціальний цех супровідних матеріалів. Мені старий мій розповідав.

Бюст Молотова— це що, супровідний матеріал?

– Вони робили не лише бюст Молотова,– виправдовується Чапай.

– А що ще?

– Ще бюст цього, як його,– Ворошилова. А це, видно, якимось дивом уціліло. Хотів продати, сука,– жорстко каже Чапай,– народний бюст.

– Слухай, ти!– не витримує Собака.– Виходить, що— ми ламали двері, ховалися від охорони, залишили там купу слідів, і все це заради цього довбаного гедоніста?

Чапай підходить до нього, рішуче бере з рук коньяк, усаджує в себе ті грамів двісті, що там були, підходить до тапчана, відсовує Васю й летить навзнак у свою брудну бездонну триперну постіль. Навіть не скинувши кеди.

– Значить, робимо так,– говорить роздратований Собака,– забираємо все бухло, зціджуємо брагу, беремо драп, шмотки,– він дивиться на Чапая,– ні, хай подавиться своїми шмотками. Берем оце-о,– показує він на Молотова,– і валимо, поки охорона нічого не побачила.

– А з ним що робити будемо?– питаюсь я.

– Спалимо,– каже Собака.– Одним уродом менше стане.

– А Карбюратор?

– Який Карбюратор?– кричить Собака.– Ти що, не розумієш— валити треба! Давай, пішли.

– Куди?

– Не знаю,– каже Собака,– додому.

– Ти що, збираєшся в такому стані пхатися через усе місто?– питаю.– Із бюстом в руках? Тебе прийме перший наряд.

– Досидимо до ранку,– раптом спокійно каже Вася. Він уже прийшов до тями, ходить кімнатою, тягне з підвіконня якісь брошури, соває до кишені якусь покусану ручку, одним словом— він єдиний, хто не панікує.– Уранці нормально вийдемо, й ніхто нас не прийме. Головне— до ранку досидіти.

– Да,– погоджуюсь я,– головне досидіти.

Я пробую розбудити Чапая, той лише починає говорити крізь сон якоюсь своєю мовою, мовою потойбічних марксистів-леніністів, і відвертається від мене. «Добре,– кажу я Васі,– залишимо його тут, хай потім сам розбирається, він усе це, в принципі, вигадав, тож це його проблеми».– «Добре,– говорить своєю чергою Вася,– правильно, але Молотова беремо з собою».– «На фіга?– питаю.– На фіга нам Молотов? Засипемося ми з ним».– «По-перше,– пояснює Вася,– якщо його тут вранці знайдуть— Чапаєві кранти, відразу зрозуміють, хто двері виламав. По-друге— Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки».– «Не знаю,– кажу я,– не знаю, хто б заплатив за Молотова великі бабки, ще за живого— ладно, а за цю мумію,– показую,– ну, та гаразд, спробуємо здати, тільки кому?»

Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова?

Ось так визначається рівень середовища, у якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, у мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене теж немає, які змогли б збити з цього бюста вуса й переробити його на голову якої-небудь Підзаборної Людмили Кузьмінішни, героїчно полеглої під колесами п’ятого трамваю на перехресті вулиць Пушкінської й Весніна і там-таки похованої, оскільки зібрати в єдину купу все те, що від неї лишилося там— на тому перехресті,– видавалося неможливим, ось, гробарів у мене теж знайомих немає, далі— знайомих скульпторів, для яких цей супровідний матеріал мав би бодай якусь естетичну вартість, у мене немає, знайомих комуністів, крім Васі й Чапая, для яких це був би предмет культу,– немає, знайомих директорів історичних музеїв, для яких цей довбаний гедоніст становив би яку-не-яку історичну вартість,– немає, більше того— я впевнений, що таких директорів музеїв немає взагалі в природі, ось що я думаю. Ось так, мені немає кому навіть сплавити зовні цілком пристойний бюст Молотова, члена цека, блядь, як я живу й для чого? Для чого все це? Уся ця боротьба за виживання? Гра на утримання рахунку? Для чого все це? Мені зараз дев’ятнадцять, через п’ять років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього двадцять чотири, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити у двадцять чотири? Чи будуть у мене полки? І якщо будуть— куди я їх поведу? У принципі, я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема— я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.