Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– О чорт!– кричить вона.– Це ще що таке?!

Я прокидаюся й перелякано дивлюся навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою й перелякано дивиться на мене.

– Чорт!– кричить вона.– О чорт! Це ще що таке?

– Не кричи,– намагаюся її заспокоїти.– Чого ти кричиш?

– Це ще що таке?– показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся й відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.

– Це бюст,– кажу я їй.– Не кричи.

– Чорт!

– Ну, що ти?– кажу я перелякано.– Бюст. Усього лише бюст. Це ми принесли.

– Для чого?– недовірливо питає Маруся.

– Ну, просто так,– кажу.– Думали, може, тобі потрібен.

– Мені не потрібен,– нервово каже вона.

– Добре, зараз ми його заберемо.

– А як ви сюди потрапили?– питається Маруся.

– Ти ж нас сама пустила,– кажу розгублено.

– Для чого?

– Не знаю,– кажу.– Ми прийшли, ти впустила.

– Ви принесли?– питається Маруся, очевидно, щось згадавши.

– Що?– не розумію я.

– Ну, що-небудь.

– Ось,– кажу,– Молотова принесли.

– Якого Молотова?– не розуміє вона.

– Члена цека.

– Де він?– не розуміє Маруся.

– Ну, ось,– показую я на Молотова.

Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.

– Ви давно тут?– питається.

– Не дуже,– кажу.– Години дві-три.

– Ясно,– говорить вона.

Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п’є забагато, але все одно симпатична. Особливо з подушкою.

– Хочеш покурити?– питаю.

Вона підіймає цигарку і показує мені— мовляв, я ж курю.

– Ми принесли,– кажу.

– Принесли?

Вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі— правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:

– Так,– кажу,– ми принесли.

– Чорт,– каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.

Зранку на такі речі краще взагалі не дивитися, або якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і, доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики й шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, надягає різні медальйони й браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить із великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі й майже ні про що не говоримо, так хіба що— дивимося на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, у всьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинилися в чиїхось легенях, наприклад— у легенях старої камбали, що наковталася крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.

– Як у тебе справи?– питаюсь я.

Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми зателефонували їй із вокзалу. «А що ми робили, до речі, на вокзалі?»– не пам’ятаю вже, але зателефонували ми їй точно з вокзалу. Вона сказала: «О’кей, приходьте, візьміть бухла тільки». Ми взяли пляшку «кайзера», потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету й пахла якимись кремами, у неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме— згадати не можу.

– Погано справи,– каже вона.

– Щось сталося?

– Сталося,– каже вона,– сталося. У школі проблеми. Іспит завалила.

– Прикольно,– кажу.– Ти в школу ходиш.

– Нічого прикольного,– каже вона.– Повне гівно.

– Ясно,– кажу.

– Ми мали написати наукову роботу,– каже Маруся, гріючи люльку в руках.– Тема, знаєш, яка була?

– Яка?– питаю.

– «Що я думаю про роботу муніципальних служб».

– А що це?

– Муніципальні служби?

– Ну.

– Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.

– Ясно,– кажу я.– І що ти написала?

– Я написала про поливальні машини.

– Про які машини?

– Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?

– Бачив,– кажу.– Ти щось знаєш про поливальні машини?

– У мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок— а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.

– Ну, так пішла б додому.

– Це ж іспит.

– Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.

– Тобі легко говорити. У тебе тато не військовий.

– Да,– кажу,– слава Богу.

– Йому насправді дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.