Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Власне, про це я і хотів тебе запитати: що у них із головою і як нам з ними бути? У сенсі – як нам з ними бути разом і що з ними всіма робити?

Ну, не факт, що ці адепти самі хочуть бути з нами разом. У них свій окремий шлях, і дуже сподіваюсь, що цей шлях із нашим перетинатись не буде. В будь-якому разі, слабко собі уявляю, як би ці шляхи перетинались. Інша річ, що адептів зазвичай не так багато. Адепти зазвичай складають агресивну меншість, яка розсмоктується за першої-ліпшої небезпеки для її життєдіяльності. А лишаються натомість люди, які адептами зовсім не є, які є просто людьми, яким потрібно допомогти, яких потрібно нагодувати, яких варто підтримати.

У феєричній сцені про гурт «Депеш Мод» і галябарду твій оповідач раптом виголошує сумний монолог, мовляв, усе одно це нічим хорошим не закінчиться, бо там, попереду, просто не може бути нічого хорошого…

У вісімнадцять років людина й не може інакше сказати. Вісімнадцять років – ідеальний вік для зневіри та розпуки, ідеальний час для того, аби ненавидіти світ і не бачити жодних перспектив. Потім людина знаходить хорошу роботу, одружується, народжує дітей і перестає бути собою. Відповідно, в неї просто немає часу на такі дурниці, як розпач і зневіра.

Так, але нам з тобою вже не по вісімнадцять. І я питаю загалом: що чекає на Україну, на нас усіх?

На нас чекає те, що ми всі заслужили. І добре, й не надто. Головне – нічого не боятись.