Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Ти що— не розумієш? Мені треба вийти!

– Усе я розумію. Що ти кричиш?

– Коли наступна зупинка?

– Звідки я знаю?– кажу я Васі.– Я тут уперше і, сподіваюся, востаннє їду.

– Зупинка буде хвилин за двадцять,– говорить наша знайома-контрабандистка.– Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш,– сміється вона.

– Чуєш?– кажу я Васі.– Не встигнеш. Так що давай— іди в тамбур.

– Я не можу в тамбурі,– каже Вася.

– Чому?

– Не можу. Розумієш?

– Ні.

– Я так не можу.

– Ну, почекай,– кажу.

– І чекати не можу.

– Перестань,– кажу.

– Ти що— не розумієш?– тільки й повторює Вася.

– Усе, я виходжу.

– Почекай,– кажу.– Тут їхати— п’ятнадцять хвилин залишилося. Потерпи.

– Ні,– каже Вася.

– Та перестань,– кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив.– Там же Карбюратор.

– Я виходжу,– каже Вася.

– Козел ти,– кажу.

– Сам козел,– відповідає Вася й виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.

– Коли буде наступний на Вузлову?

– О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він у «Хіміку» зупиняється.

– А далеко до «Хіміка»?

– Кілометрів десять-п’ятнадцять.

– Так як мені дістатися до Вузлової?

– Ну, вийди на трасу, поголосуй— може, хтось і підкине.

Вася дякує якомусь угашеному мужику, котрого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут узагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі й починає чекати.

За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. «Куди тобі, зємєля?»– питаються чуваки в кабіні. «Та мені похуй, мені додому треба».– «Ну, ладно,– кажуть вони,– сідай». Вася залазить, і вони зриваються з місця. «Що везете?»– питається для підтримки розмови Вася. «Спирт»,– сміються мужики. «Серйозно?»– «Серйозно— спирт, ми тут від митників никаємося».– «Здорово,– каже Вася,– здорово»,– тулиться до дверцят і негайно засинає. «Усе,– чує він десь за годину крізь сон,– проскочили».– «Що проскочили?»– не розуміє він. «Кордон!»– сміються мужики. «Який кордон?»– «Російський кордон, зємєля!»– «А куди ви їдете взагалі?»– прокидається нарешті Вася. «У Бєлгород,– сміються вони,– у Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?»

– Так, швидко всі вивернули кишені.

– Да? А що тобі ще вивернути?

– Я сказав— вивернути кишені! Інакше в усіх будуть проблеми.

– Та що ти говориш.

– Ти що— не зрозумів?– Охоронець підходить до Малого Чака Бері й різким ударом звалює його на крісла. Заступитися за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході й нікого не випускає.

– Швидко,– говорить перший.– Вивернули кишені.

– А в чому річ?– питається хтось.

– Годинник.

– Який годинник?

– Золочений,– говорить охоронець.– Золочений «ролекс».

– А ми тут до чого?

– Крім вас, тут нікого не було,– говорить охоронець.– Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.

– На хуя нам його «ролекс»?

– Кишені,– говорить охоронець і раптом звертається до Какао:– Кишені вивернув!

– Що?– злякано перепитує Какао.

– Я сказав— кишені вивернув.

Какао мовчить. Охоронець підходить до нього, запускає руку в кишеню його пісочного піджака й раптом дістає звідти важкий золочений годинник. «Сука ти»,– каже він і так само різко б’є Какао кулаком у живіт. Какао падає на коліна й починає блювати просто собі під ноги.

Сидячи тут, у цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно й давлячись спиртом, я знаю вже тепер, у дев’ятнадцять, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це— найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі— не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене й було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Усе могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так— воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулося бодай якось, склалося більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатися й тривати далі, у мене завжди було відчуття того, що все може закінчитися швидко й просто— просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут— у дев’ятнадцять, на безнадійній лаві, я знаю, у що я віритиму через десять років, я знаю, у що я віритиму, і я так само знаю, у що я вірити не буду, думаю, для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам’ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю в Провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю— секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально— я не вірю в Церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість Папи Римського, навіть якщо хтось доведе мені святість Папи Римського, я в неї вірити не буду— з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю— я знаю про присутність там, угорі, саме там, де час від часу змінюється погода— з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих дев’яностих і кинув далі— щоби я й далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, у чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в’язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння— криваві абетки, уливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто— безкінечним.