С. Ж.: Мабуть, так. Навіть не «прощаючись із юністю», а радше повертаючись до неї, згадуючи її. Коли вже виникає достатня дистанція, аби про це говорити не зсередини, а трішки збоку. Бо яка юність у тридцять? Хіба фантомна, коли ти тримаєшся за щось, чого немає. Для мене це була чудова нагода поговорити легко про якісь важливі речі. Навіть більше— вперше зрозуміти важливість якихось речей, які були в минулому. Я загалом дуже важко починав писати прозу. Ясна річ, усе почалося зі спроби написати «великий» роман, це були десь 2000–2001 роки, і з цього нічого не вийшло. Потім доволі легко написався «Біґ Мак», як такий собі щоденник-фіксація. Подорожні нотатки. А «Депеш Мод»– це вже «справжня» проза, ну, мені так видається: там, крім емоцій, є і яка-не-яка думка. Ще така річ. Знаєш, як будь-який автор, я свято переконаний, що написане мною розуміють не так. Особливо це стосується «Депеш Мод». Його від початку сприймали як таке соціальне трешове тло дев’яностих. А насправді книга ж про підлітків, такий собі типовий підлітковий роман. Чомусь про це ніхто не говорив, всі говорили про степана галябарду та рецепти вибухівки. Ну, але це таке— авторські соплі.
Як це «ніхто не говорив»? Не хочу хвалитися, але я говорив. Наш друг Богдан Задура ще в 2005 році опублікував у своїй «Творчості» мою статтю про «Депеш Мод» як, можливо, перший вдалий міський «ювенільний» роман у сучасній українській літературі. Не читав, як завжди? І, до речі, я там говорив не про соціальне тло і рецепти вибухівки, а саме про підлітків, які б’ються своїми дурними головами у відчинені двері дорослого життя.
Ні-ні, вас із Задурою я на увазі не мав. Ви мудрі й послідовні. Це я тобі як алкоголік алкоголіку кажу. Але все одно, якби мені доручили укладати шкільні програми й наказали в обов’язковому порядку включити туди «Депеш Мод», я б його позиціонував у жодному разі не як соціальний роман («зріз доби», блін), а як ніжну підліткову прозу. Себто десь так для четвертого класу. А описані там дев’яності були б, скоріше, бонусом для уроків краєзнавства.
Зате сьогодні мені б якраз хотілося почути, що ти думаєш про ті «кляті дев’яності». Тільки перед тим— про тебе тридцятирічного.
Мені здається, саме на момент написання цієї книги зі мною відбувалися якісь дуже важливі речі. Скажімо, мене почало цікавити ще щось, крім власної персони. Мабуть, саме це і є необхідним для написання прози. Доки ти цікавишся виключно собою, можеш писати хіба що поезію. Та й то хіба лише римовану. Для прози потрібні уважність і зосередженість на довколишньому. Ось у тридцять років усе це й почалося. Справді, до тридцяти ти працюєш на життя, потім життя починає працювати на тебе.
А як у сорок? Тоді ти писав: «Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за сорок?» Сьогодні й тобі вже за сорок. Відчуваєш ненависть з боку таких, як твої герої? Чи, може, ти не став таким, як ті, хто мав за сорок у часи писання «Депеш Мод»?
Не відчуваю, чесно кажучи. Можливо, я просто за цей час утратив здатність відчувати такі прості й звичні речі, як підліткова ненависть. Можливо, просто видаю бажане за дійсне: мовляв, нас-то за що ненавидіти, таких кльових, ми-то що кому поганого зробили?
Але я питаю, як ти сам себе сприймаєш? Є життя після сорока років? І чи існують рецепти, як не стати таким, щоб молодь відчувала до тебе ненависть?
Ну є, звісно. З молоддю можна загравати, можна маніпулювати її свідомістю, можна тиснути на її недосвідченість і неадекватність. Одне слово, ненависть можна локалізувати й використати в мирних цілях. А що стосується сорока… Життя після сорока, звичайно, є. Більше того: після сорока воно значно цікавіше. Просто не всі до цього життя доживають. А даремно, до речі. Після сорока лишається так мало часу на дурниці, що є шанс зайнятися справді чимось важливим і суспільно корисним.
А чому така назва— «Депеш Мод»? Ти їх у згаданій юності багато слухав? Це якийсь, грубо кажучи, символ?
Ну, грубо кажучи, так. Ніби музичне тло епохи, музика, що лунала в ті часи з усіх динаміків. Хоча, якщо чесно, все це— шарлатанство. У динаміках тоді звучало таке ж лайно, як і нині. А якщо вже брати якийсь музичний символ, то це мав би бути «Ласковий Май» який-небудь чи там «Modern Talking». Просто було б дивно, якби я назвав книжку «Ласковий Май», погодься.
Так якщо триматися ближче до тексту, то від сили міг би бути «Суровий Іюнь»…
Читать дальше