Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Ну,– кажу,– у нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам’ятаєш?

– Це такий,– говорить вона,– схожий на китайця?

– Скоріше на монгола,– кажу.

– А яка різниця?

– У монголів немає писемності.

– А в китайців?

– А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.

– Так,– говорить Маруся,– я його пам’ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?

– Ну, що,– кажу,– тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?

– Да,– говорить Маруся,– лажа. А як, ти кажеш, його звати?

– Карбюратор.

– Дивне ім’я.

– Карбюратор?

– Ну.

– Слухай,– Маруся врешті підіймає голову й дивиться на мене більш-менш притомно.– Так це той ваш чувак, у якого тато помер?

– Вітчим.

– Та один хуй,– цілковито прокидається Маруся.– Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.

– Какао,– кажу.

– Що?

– Звати його так— Какао.

– Кошмар,– каже вона.– Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.

– Тобі телефонував?

– Ну, а кому?– Маруся пробує підвестися на ноги.– Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти сказав?…

– Карбюратора.

– О,– Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.

– А де він?

– Карбюратор?

– Та не Карбюратор,– я теж підводжусь,– цей— товстий мудак?

– Він у Гоші. Звідти й телефонував.

– Хто такий Гоша?

– Ти що?– питається вона.– Ти де живеш? Гоша— це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює.– Маруся показує на сонного Собаку.

– Це редактор, чи що?– нарешті доходить до мене.

– Ну, а я тобі про що кажу?

– А як до нього наш Какао потрапив?

– Звідки я знаю?– говорить Маруся і йде до кімнати.

– Почекай!– кричу я їй.– А ти його телефон знаєш?

– Не знаю!– кричить Маруся звідкись із кухні.– Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.

– Усе одно, почекай.– Я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти баночку з медом, падає в крісло й починає їсти.– Почекай,– повторюю,– а що він тобі ще сказав?

– Що ще?– Маруся на хвилину замислюється.– Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш… ну, коротше, у котрого тато помер… себто— вітчим. Сказав, що коли захочете— можете знайти його в Гоші.

– А як він там опинився?!

– Та звідки я знаю?!– не витримує Маруся і починає кричати.– Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!

– Як зняв?– не розумію я.

– Мовчки! Узяв— і зняв. Ти що— не знаєш Гошу?

– Не знаю.

– Гоша— підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі добирає. Я з ним із принципу переспала, типу— принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово.– Вона замовкає й далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.

– Слухай, ми йдемо.

– Угу,– каже вона.

– Дай адресу Гоші.

Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягає мені.

– На,– говорить,– тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати й просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів?

– Зрозумів, кажу, спасибі тобі.

– Ну все— валіть,– каже вона й відразу ж про нас забуває.

Ми вже виходимо, і тут— уже у дверях— я повертаюсь і кажу їй:

– Марусю,– кажу я.– Слухай, тут така річ.

– Ну?

– Може, візьмеш нашого Молотова?

– Молотова?– перепитує вона.

– Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі, може, підійде. Усе-таки член цека.

Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю й каже:

– Добре. Я його візьму. Він мені подобається— він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кітелі.

– Це не хуйня,– кажу я.– Це орден Леніна.

– Добре,– каже Маруся,– хрін з вами, ось вам бабки,– вона соває мені купюру,– я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під’їзді, постав,– каже вона мені,– постав Молотова на балконі, він тепер мій.

Я слухняно відношу Молотова на балкон, і ми йдемо вниз, Маруся підводить нас до гаража, ворота гаража оббиті залізом і міддю, справжня тобі брама пекла, за такими ворітьми потрібно ховати драконів або атомні бомбардувальники, щось апокаліптичне, одне слово. Смішно, але в Марусі там усього лише розхуячений «жигуль», у самій брамі є ще одні— менші— ворота, так само оббиті залізом, Маруся відчиняє саме їх: «Заходьте!»– «Може,– каже Вася,– відчинимо ворота?»– «Ви заходьте,– наполягає Маруся.– Я сама відчиню, а то хтось побачить, як ви крутитесь біля гаража,– почне розпитувати, я сама, лізьте в машину». Ми заходимо до темного гаража, справді бачимо там розхуячений, але ще цілком боєздатний «жигуль» і запихаємося втрьох на заднє сидіння— я, Вася Комуніст і Собака Павлов. Собака спочатку хоче лізти на переднє сидіння, але праві бокові наглухо розбиті й ум’яті всередину, тому ми беремо Собаку до себе, так би мовити— на коліна. Маруся якийсь час стоїть біля воріт, дістає звідкись із кишені джинсів недобиту папіросу, швидко її добиває і раптом згадує, що вона про щось забула. «Про що я забула,– думає вона,– про що? Чому я біля гаража, мабуть, я хотіла кудись їхати, але куди?»– думає вона, задумливо заходить усередину й сідає за кермо. «Ну, що, Марусю,– кричить їй нервово Собака,– їдьмо?»– «Їдьмо»,– реагує на заклик Маруся, заводить двигун і врубає задній хід. Відчинити ворота вона, звісно, забуває.