Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

І ми справді підіймаємося на майданчик четвертого поверху, Чапай щось там ворожить над замком, відчиняє двері, ми виходимо просто на дах і раптом бачимо:

багато-багато помаранчевих колій на Заході, тягнуться від вокзалу, який темніє праворуч, і світяться під сонцем, сонце висить у районі Холодної Гори. «Здорово,– вихоплюється в мене,– я б на твоєму місці тут і жив,– кажу Чапаєві,– а ти зачинився у своїй каптьорці й давишся там денатуратами всілякими». Чапай сконфужено крякає, але марку тримає. «Бачиш?»– показує мені ліворуч. «Що це?»– питаю, розглядаючи дивовижну територію, дбайливо, хоч і дещо хаотично, заставлену залізом, машинами, бетоном, трубами, іншими смішними речами. «Заводи,– відповідає Чапай,– більшість із них не працює, розумієш, не працює».– «А раніше працювали?»– питаю про всяк випадок, я цей район погано знаю. «Раніше працювали,– каже Чапай,– раніше все працювало».– «Да»,– погоджуюсь я і далі розглядаю колії, що поступово гаснуть і темніють. Від вокзалу відповзає безкінечний товарняк, вантажений лісом, і тягнеться на південь. «Що там?»– показує Собака в напрямку товарняка. «Там південь,– кажу я,– бачиш, сонце на Холодній Горі, значить, там захід, а товарняк на південь іде, ближче до моря. Ти був коли-небудь на морі?»– питаю в Собаки. «На морі?– перепитує той.– Ні, на морі не був, я влітку на Салтів їжджу».– «Ясно,– кажу,– ясно, ти на Салтів, а товарняки на море, ліс везуть».– «Навіщо на морі ліс?»– цікавиться Собака. «Не знаю,– відповідаю,– будуватимуть щось».– «Що?»– допитується Собака. «Флот»,– несподівано каже Чапай, трішки, щоправда, не до речі.

Собака дивиться на сонце, що вже починає розтікатися по Холодній Горі, і говорить: «Я,– каже,– коли виросту, обов’язково звідси поїду».– «Да?– питаю.– І куди?»– «Не знаю,– відповідає Собака,– на південь, до моря, влаштуюся на флот, просто я зараз не можу батьків кинути, розумієш, вони вже старі, маю якось за ними доглядати, але ось за пару років— обов’язково поїду, мені тут не подобається— роботи немає, бабок немає, ціни високі, ось почекаю пару років— і на південь».– «Ти ще ці два роки переживи»,– кажу я, сідаючи на прогрітий сонцем дах.

Чапай радить тут і сидіти. «Тут нас ніхто не побачить, навіть якщо охоронець зайде до парткому, сюди він підійматися точно не буде, пересидимо ще кілька годин і спустимося, по темному сюди важче було б дійти непоміченими, усе продумано,– каже Чапай,– тряхнемо сьогодні жирних капіталістичних свиней, щоби не особливо зажиралися, експлуатуючи й без того зайобані пролетарські маси»,– і ми з ними погоджуємось. «Добре-добре, зайобані так зайобані, нам-то що». Ми сидимо й мовчимо. «Цікаво,– кажу я,– де зараз Карбюратор, може, він уже давно вдома, сидить і пересипає з долоні в долоню теплий попіл свого вітчима, а ми тут його шукаємо і не можемо знайти».– «Да,– тихо говорить Собака, показуючи навколо,– тут його не знайдеш».

Починається дощ, зранку було сонячно й тепло, повітря прогрілося. Ось дах нагрівся. Я вже думав: «Усе— нормальне літо почалося». А тут знову— дощ, несильний, щоправда, так— крапає собі, орошує територію, але все одно неприємно, особливо якщо ти сидиш на даху чотириповерхового будинку на ворожій заводській території, оплетеній колючим дротом. Не дуже весело виходить. Я натягую на голову свою стару джинсову куртку й намагаюся заснути. «У когось годинник хоч є?»– питаюсь наостанок. «По зірках зорієнтуємось»,– каже Чапай. «Мудак»,– говорить на його адресу Собака, привалюється до мене плечем, і ми намагаємося заснути. Час від часу я чую голоси товарняків з вокзалу, навіть оголошення чути, не з самого вокзалу, а вже із запасних колій, якісь їхні оголошення, типу для своїх, вони одне з одним, схоже, лише через матюгальник спілкуються, у них інше поняття простору і відстані. Я то заглиблююсь у свій сон, то виходжу з нього, мов із тіні на сонце, провалююся туди, як у теплий чорний сніг, чорний-чорний, але від цього все одно теплий, я думаю, що, цікаво, зараз робить Юрік, про що він думає у своєму палаці, у нього на розп’ятті Ісус був золочений, а хрестовина— зелена. «Прикольно,– думаю я,– може, у всіх ромів Ісус— золочений, може, це якась інша віра, віра в те, що Ісус насправді золочений, у них би тоді мало бути все інакше, і ці, як їх там, пророки мали б передбачити прихід у світ такого ось хлопчика— в цілому нормального східного хлопчика, котрий фізіологічно, чи там анатомічно, нічим не відрізнявся б від своїх однокласників, крім того, що він золочений, себто не металевий, не залізний і не пофарбований, а ось просто— золочений, у нього шкіра повинна була б мати якусь іншу атомну чи кліткову структуру, там би щось мало бути із вмістом солей чи кальцію в шкірі, якісь такі хімічні штуки, треба буде спитатись у Чапая, він знається на хімії, чи можна генним способом вивести золочену шкіру і у скільки це може обійтися державному бюджету».