Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Каса,– каже він.– Общак. Загальна каса, яка формується спільними зусиллями. Скорочено— ЗеКа.

Чапай, втративши нас із Васею, тримається обома руками за останнього співрозмовника— Собаку.

– Робітнича каса,– каже Чапай.– Жодних банків. Банки— це найобка.

– Фікція,– підказує Собака.

– Точно.

Якусь мить вони мовчать, я знову засинаю, але тут Чапай говорить:

– У принципі,– говорить він,– тут теж є каса.

Собака розгублено оглядає кімнату.

– На заводі,– пояснює Чапай.– Наш директор тримає її в парткомі. Колишньому парткомі,– додає він.

– Ну?– Собака насторожується.

Я теж прокидаюсь.

– У принципі,– говорить Чапай,– сьогодні вихідні, охорона лише на вахті. Територію обходять двічі за зміну. Я знаю їхній маршрут і розпорядок.

– Ну?

– У принципі,– пояснює Чапай,– це не його гроші. Не його працею зароблені. Це трудові гроші. Общак.

– Як у Маркса?– питає Собака.

– Як у Маркса,– погоджується Чапай.– Можемо взяти.

– Ви що,– кажу я, прокинувшись,– йобнулися? Заметуть відразу. Ти що,– кажу Собаці,– не бачиш? Він же поїхав на своєму ПиХу, він же зараз не з тобою говорить, він же з Карлом Марксом говорить, причому гамбурзького періоду.

– Не тринди багато,– ображається Чапай.– Ніхто тебе не замете. Охоронців лише двоє. Цей завод регулярно хтось бомбить, починаючи від директора. Тут уже красти немає чого.

– Ну,– кажу,– якого ж хріна ми туди поліземо?

– Я сьогодні бачив,– стишує голос Чапай,– як директор щось у себе пакував.

– Що?

– Не знаю. Може, бабки, може, апаратуру. До нього зранку приїздили акціонери, підігнали мікроавтобус, і вони туди почали виносити якісь ящики. Забили повністю салон і поїхали. А кілька ящиків лишилося, я сам бачив.

– Ну, да,– кажу,– там підшипники які-небудь, а ми підставлятися будемо.

– Та немає в нього,– шепоче Чапай,– ніяких підшипників. А якщо є— у парткомі він їх не тримає. Там бабки. Або апаратура. Він, сука, замки навіть змінив, я сам бачив.

– Замки?

– Замки.

– Так як ми туди заліземо?– не розумію я.

– Через дах,– каже Чапай.– Я знаю спосіб. Тільки треба зараз вийти, доки ще світло, й пересидіти на даху години до другої— до третьої, доки охоронець пройде. Потім спустимося й усе винесемо. Усе чисто, жодних слідів.

– Він же тебе відразу вирахує,– кажу.

– У мене алібі,– каже Чапай.

– А насправді в нього трипер,– шепоче Собака мені, думаючи, що Чапай його не чує.

Ми погоджуємося йти. Без Васі. Я говорю: «Зробімо так: Вася лишається тут, типу на посту, розумієш? Він, у принципі, наш, і його теж рахуватимемо, але зараз він на посту»,– Вася в цей час перевертається на інший бік і падає зі стільця. Ми підіймаємо його виснажене тіло й перекладаємо на тапчан, я з підозрою дивлюся, що там Чапай собі настелив, а то нам іще з Васею жити в одній кімнаті, ще притягне що-небудь. «Ну та гаразд»,– думаю, і ми йдемо. Чапай нас проводить вечірнім заводом, через якісь напіврозвалені цехи, де бігають щури й літають птахи, справжній тобі заповідник. Собака наступає на якусь металеву хріновину, й та глухо дзвенить. «Тихо,– сичить Чапай,– обережно»,– він проводить нас іще якимись коридорами, на підлозі валяються старі газети і рваний спецодяг, потім ми проходимо під самим парканом. «Обережно»,– говорить Чапай. «Що таке?»– насторожуємось ми. «Не вступіть»,– коротко пояснює Чапай. Ми обережно перебігаємо під натягнутим уздовж паркану колючим дротом і опиняємось за якоюсь чотириповерховою цегляною будівлею, покритою новим шифером. «Усе,– каже Чапай,– це партком. Полізли».

Чапай лізе перший, оскільки знає куди. Перед тим він скидає кеди й ховає їх у кишенях спортивних штанів. «Що ти робиш?»– питаю. «Це для зручності,– каже Чапай,– усе— пішов»,– і він справді хапається за нижчу гілку дерева під самою стіною, рвучко підтягується, сідає на неї, потім стає й починає рухатися вгору. «Путьом!»– кричить нам звідти. «Що?»– не розуміємо ми. «Я кажу— усе путьом»,– повторює Чапай, гілка під ним тріщить, і він летить просто на нас, я встигаю відскочити, а на Собаку він і не попав. «Ех,– обтрушується Чапай,– трішки не доліз. Спробуй ти»,– звертається він до мене. «Ага,– заперечую я,– зараз, не вистачало ще звалитися з четвертого поверху на всю цю купу гівна. Може, є якийсь інший вхід?»– «Ну, добре,– погоджується Чапай,– добре. Можна просто крізь двері ввійти».– «Вони що— не зачинені?»– питаю. «У мене є ключ,– пояснює Чапай,– я підробив».– «Так для чого ж ти,– ображаюсь,– примушував нас лізти на це хуйове дерево?»– «Так прикольніше»,– відповідає Чапай і веде нас до входу. Ми перебігаємо через невеличкий майданчик, ніде справді нікого немає, але я так розумію, що охорона може з’явитися будь-коли, Чапай швидко відмикає двері, і ми пірнаємо всередину. «Так,– говорить Чапай, збуджено дихаючи,– зараз нагору, там перечекаємо до ночі, охорона пройде— заліземо в партком».– «А може, в тебе і від парткому ключі є?– питаю з надією.– Може, не треба нічого ламати?»– «Були,– журиться Чапай,– але ця сука замінила, я ж казав. Думаєте, для чого я вас узяв— я сам двері не виламаю».– «А,– кажу,– а я думав, тому що ми друзі».– «Троцькіст сраний»,– шепоче Собака. «Усе-все,– рішуче говорить Чапай,– нагору, патруль пройде, зламаємо двері й назад, наступного разу вони сюди зайдуть аж уранці».