Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Зелень, яка налипає, вологий папір, червоні будинки,– ми якось так не зовсім вдало виїхали, пропхалися майже через півміста, заїхали на площу, так ніби хочемо знайти нашого друга десь на вулиці, урешті нас виштовхали з тролейбуса контролери, і ми йдемо далі пішки, переходимо площу, ідемо, розглядаємо афіші, розглядаємо рекламу, більше й розглядати немає чого. Собака тягне наплечник із бухлом. Біля булочної товчеться хіпота кінчена, сповзлися, як щури на свіже повітря, стоять, п’ють собі щось, із ними поруч якісь відомі обличчя, стоїть Саша Чернецький, ще хтось у шкірянці з орденами і медалями. Сашу ми знаємо, ми навіть ходили з Собакою пару тижнів тому на його концерт в дека біля стадіону, нас там заламала охорона— хтось поруч кинув у зал петарду, вони подумали, що це ми, ледве відмазалися. Навколо Саші стоїть хіпота кінчена, гарний ранок гарного дня.

– Неформалів потрібно розстрілювати,– каже Вася.

– Троцький сказав?– питаюсь.

– При чому тут Троцький? Дивись— стоять, суки.

– Ну й що?

– Не люблю,– каже Вася і далі йде мовчки.

За півгодини ми переходимо через міст, знаходимо заводський паркан і крізь діру в ньому пролазимо на подвір’я.

У Чапая ми були кілька разів, він спеціально для друзів помітив свою майстерню, бо їх там кілька стоїть майже подібних— напіврозвалених іще з часів першої російської революції 1905 року сірих будівель. На Чапаєвій зеленою фарбою написано «соціалізм» і домальовано дещо рахітичну зірку, схожу на медузу, ну, мається на увазі кольором. Чапай, у принципі, типу Васі, теж знається на діалектиці, вони поважають одне одного. Це ми з Собакою тут чужі— я не люблю Маркса просто так, ну, а Собака має до старого свої претензії, тут усе зрозуміло.

Чапай нас одразу впізнає. «Привіт,– каже,– заходьте»,– пропускає нас у каптьорку, висовує голову назовні, сторожко озирається навсібіч і зачиняє за собою двері. Ми проходимо всередину. Чапай, як і водиться серед пролетарів, на побут кладе, кімната в нього майже порожня, посередині стоїть згадуваний уже мною апарат і тривожно гуде, під апаратом валяється пара колб, я нарешті згадую, які вони на вигляд, на підвіконні лежать книги, я беру одну— п’ятнадцятий том чогось, чого саме— я розібрати не можу, але явно щось партійне, зі штемпелем заводської бібліотеки. Серйозний пацан цей Чапай, він старший за нас на пару років, йому вже за двадцять, до того ж трудовий стаж— це вам не просто так. Він проходить за нами в кімнату. «Сідайте,– каже, у кімнаті кілька табуретів,– як справи?»– питає. «Нормально,– відповідає Вася,– ось Карбюратора шукаємо, давно його бачив?»– «Давно»,– каже Чапай, сідає на табурет, закидає ногу на ногу й закурює «Біломор».

Чапай худий і зосереджений, на нас він уваги майже не звертає, сидить собі, нога на ногу, читає якусь партійну пропаганду, на ньому стара майка, кеди й спортивні штани, до того ж він носить окуляри, серед наших знайомих не так і багато людей, які носять окуляри, хоча, може, це він для понту, не знаю.

– А де він може бути, не знаєш?– питаюсь я.

– Не знаю.

– Він тобі нічого не казав?

– Не казав.

– Хуйово,– кажу я.– У нього батько загинув.

– Вітчим,– поправляє мене Собака.

Чапай мовчить.

– А він у тебе речей своїх не забував?– питаю я далі.

– Не забував.

Так можна говорити без кінця, він мантрами якимись говорить, начитався Енгельса й не сприймає нормальної інформації. Ці нові комуністи, у них свій поморочений дзен, так ось просто й не в’їдеш, а в’їдеш— не виїдеш, будеш пробуксовувати в глибокій розйобаній колії марксизму-ленінізму, не розуміючи, що до чого.

– Щось читаєш?– раптом питає в нього Вася.

– Та так,– відповідає Чапай.– Підкинули тут пару книг. Перечитую.

– Угу,– каже Вася, усе-таки вони однодумці, ми тут намагаємося не заважати.

– Можна ми його в тебе почекаємо?

– Можна.

– У нас бухло є.

– У мене теж,– показує Чапай на свій апарат.– Тільки я не п’ю.

– Що так?

– Трипер.

– Справді?– Я кладу книгу назад на підвіконня.– Де ж це ти?

– Да прямо тут, на заводі,– спокійно відказує Чапай.

– На заводі?

– Ага.

– Що— прямо в цеху?

– Ага.

– У вас же тут одні мужики.

– Ну.

– Хто ж це тебе?– питаюсь.– Себто вибач— кого це ти?

– Що— кого?– не розуміє Чапай.

– Ну,– говорю,– ти знаєш, від кого це в тебе?

– А,– каже Чапай,– ні від кого. У мене побутовий трипер.

– Як побутовий?

– Так. Побутовий. Я ж не трахаюся взагалі. Просто секонд вантажили, ось і підхопив.