Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Є один район, якраз за новим цирком, від ріки і до самої залізниці, квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити— старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш, де вони всі діваються— я не знаю, але можна годинами лазити по піску і щебеню й нікого не зустріти, я вже мовчу, що там робиться взимку. Я до чого веду— там живе наш друг Чапай, він мешкає в майстерні при заводі, який виготовляє спорядження для шахтарів, у сенсі не відбійні молотки, а там різні лампи, ліхтарі, ну й так далі— що там може знадобитися шахтарям під настрій. Чапай говорить, що його дід будував цей завод, тож у них це ніби традиція така сімейна, тато Чапая збухався кілька років тому й лікувався десь на дурці, Чапай час від часу їздив до нього, провідував, привозив свіжу білизну й пресу, передавав привіти від бригадира, такі ось речі. Вони жили в одному з бараків якраз над річкою, але бараки почали зносити, а оскільки Чапай-тато ще у вісімдесятих пропив усі документи, включно з накладними на дідусеві георгіївські хрести й ордени трудового червоного прапора, то переселяти їх ніхто нікуди, звісно, не збирався. Чапай-джуніор, як син полку, пішов до директора тоді ще нормального радянського заводу й попросився взяти його в цех, типу по батьківській лінії, династія там і так далі. Чапай на такі речі вівся, думаю, він уже і в дурці встиг собі місце забронювати, в одній палаті з татом, така б вийшла палата передовиків виробництва, до них би приходили на екскурсії піонерські дружини, слухали б їхні депресивно-маніакальні спогади й лишали б їм на тумбочках пакунки з помаранчами, печивом і денатуратом. Представники сильних професій мають помирати красиво, це лише різна інтелігентська шлоїбень може захлинатися в помиях і мучитися від геморою, а справжні чоловіки, котрі стискають у своїх правицях,– «що там вони стискають у своїх правицях?»,– ось: котрі стискають у правицях важелі від основних механізмів цього життя,– вони мають згорати на виробництві, героїчно падати на гарячі долівки ливарних цехів, обриваючи власний робочий стаж, помирати від білої гарячки й перепою, від різного там побутового травматизму, якщо білу гарячку можна вважати побутовим травматизмом.

Знову ж таки, до чого я все це говорю? Директор погодився взяти його на роботу, вони щось там виправили в його документах, оскільки Чапай школу ще не закінчив і робити цього не збирався, директор просто забрав його в цех і все. Дозволив йому жити в одній із майстерень, власне, у каптьорці, на промаслених робах, і сказав ні про що не турбуватися. Директор у них, типу, теж був із династії, якщо можна собі уявити династію червоних директорів, хоча— чому б і ні. Завод на той час почав здавати позиції на ринку виробництва шахтарських аксесуарів, чи як це назвати, ну, себто там і ринку як такого не було, вони вважались єдиним профільним підприємством у республіці, завод розвалювався, як і все в країні, що можна було вкрасти— директор украв, що не можна було— зіпсував, коротше діяв за старими інструкціями з цивільної оборони й, передбачаючи наступ підступного, хоч і невидимого, ворога, верстати, водогін і радіорубку про всяк випадок підірвав, не в прямому сенсі, звісно, щось там і далі працювало, кілька майстерень плюс автопарк якось і далі крутилися, проте загальний ентузіазм зник, і робітники розповзлися по приватному сектору. А Чапай із директором залишилися. Згодом директор попустився й вирішив реанімувати бодай частково своє ексклюзивне дітище, очевидно, привиди померлих червоних директорів прилітали до нього ночами й розмахували перед очима шахтарськими лампами, не даючи старому спати, тож він знову почав робити бізнес, знайшов якихось інвесторів, щось вони там таки запустили на ринок по-новій, і, хоч більшість заводської території й далі лежала в гівні та руїні, загальне враження було таке, що завод працює. І, власне, я все це говорю до того, що Чапай і далі жив у своїй майстерні, відбив собі дві кімнатки, працював автослюсарем, шабашив наліво й направо, директор його навіть любив, ну в сенсі як спеціаліста. Ще Чапай, оскільки часу в нього було більш ніж достатньо, водився з панками на районі й мав справжній самогонний апарат, який він змонтував за схемами з уламків якоїсь оборонки, зібраної ним по цехах і майстернях, навіть знак якості до нього прикрутив, уся ця диявольська машина сяяла нікелем, міддю й засекреченим авіаційним дюралюмінієм. Директор не мав нічого проти. «Хай,– говорив він,– хай займається, якщо воно душа лежить до техніки»,– він, здається, не зовсім розумів, що саме там переганяє по колбах Чапай, але блиск нікелевих змійовиків його заспокоював, тим більше що за електрику Чапай платив сам, тут головне— вміти рахувати трудову копійку, там профспілки, самоокупність, державні дотації, ніколи цієї хуйні не розумів. І ось, чому я про це говорю,– десь через панків, котрі купували в Чапая свої наркомівські сто грамів, із ним познайомився Саша Карбюратор. Саша не був панком, більше того— він панків не любив, він любив техніку, ну, я говорив уже, здається, про це, і там якось дивно вийшло— хто кого з ким познайомив, у кого там була двоюрідна сестра, хто з ким переспав і кому потім за це зламали два ребра, але так вийшло, що вони познайомилися— Саша й Чапай, і Саша інколи заходив до Чапая в майстерню, дивився на блискучі й запітнілі від перегонки труби змійовика, розбирав разом із Чапаєм схеми верстатів, пив із літрової кружки ще не настояну брагу, ну, одне слово— це було його, у сенсі не брага, а ось усе це— верстати, змійовики, важка й машинна промисловість. Карбюратору цього не вистачало, а в Чапая цього гівна був цілий завод плюс околиці. Тому якщо нашого Карбюратора й можна десь зараз знайти, то хіба що там— у заводських майстернях, ось що я думаю й викладаю все це своїм друзям. Так, справді, не так уже й багато місць, де нашого брата можуть пустити, ось Карбюратор одне таке місце точно мав, і ми повільно збираємося й уже виходимо, та раптом уже на виході натрапляємо на Какао. Какао стоїть перед під’їздом, увесь якийсь обм’яклий і запухлий, бачить нас. «О,– каже,– привіт, ви куди?»– «Ми— відповідає Вася,– у справах, тож вали спати».– «Можна я з вами?»– питається Какао, витираючи піт рукавом піджака, мудак товстий. «Іди-но,– каже різко Вася,– спати».– «Я не хочу спати,– проситься й далі Какао,– візьміть мене з собою».– «Пішов на хуй,– нервує Вася,– тебе нам тільки не вистачає».– «Ну, а куди ви хоч?»– жалісно питає Какао. «Какао,– говорить йому Вася,– у нас справи, бачиш? Ми Карбюратора шукаємо».– «Карбюратора? Справді? Так послухайте!»– кричить Какао. «Усе,– відрізає Вася,– спати».– «Ну, друзі,– розгублено говорить Какао,– я ж можу вам…»– «Вали, добраніч»,– і ми йдемо, а він лишається, придурок товстий.