Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Дядя Роберт,– кажу я,– дядя Роберт. Яке дивне ім’я— Роберт. Схоже на назву якогось журналу для геїв.

– Ну, що скажеш?

– Не знаю. Стрьомно.

– Що стрьомно?

– Ну, цей дядя Роберт. Кілер якийсь.

– По-моєму, він підар.

– Думаєш?

– Точно підар. Ти бачив його кейс?

– Да…

– Що робити будемо?

– Не знаю.

– Може, пошукаємо Карбюратора?

– Де ти його знайдеш? На заняттях його немає. Я не знаю, де він ще буває.

– А в нього, крім нас, знайомі є?

– Поняття не маю.

– Да…

– Ще дядя цей. Підар.

– Точно.

– Карбюратор розстроїться.

– Думаєш?

– Точно розстроїться. Усе-таки батько.

– Вітчим.

– Один хуй.

– Карбюратор його не любив.

– Ну, усе одно— сім’я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.

– Та нічого вони не вставляють,– кажу я.– Я, звісно, нічого проти не маю— там сім’я, батьки, усе нормально, я до цього нормально ставлюся. Просто це насправді не так уже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять— сім’я, сім’я, а насправді всім по хую, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?

– Ну, ні,– заперечує Вася.– Я не згоден. Я своїх батьків люблю.

– Ти їх коли востаннє бачив?

– Яка різниця?– говорить Вася.– Мені їх не треба бачити, щоб любити.

– Слухай,– раптом каже йому Собака,– а ти можеш уявити себе на похороні своїх батьків?

– Ти що— йобнувся?– ображається Вася.– Що ти несеш?

– Та так,– знічується Собака,– нічого. А ось мене на похорон, мабуть, і не запросять, ну, в сенсі, якщо вони навернуться.

– А як ти собі це уявляєш?– питаюсь я.– Тобі що— потрібно святкову телеграму присилати: «Дорогий Собако Павлов, приїжджай— двома євреями стало менше!»?

– Ну, я не про це.

– А про що?

– Не знаю, просто я думаю, коли з ними щось трапиться, усе одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.

– Просто ти антисеміт,– кажу я.

– Усе одно,– каже Вася,– тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.

– Що,– кажу,– поминки?

– Ні, ну там батьки, сім’я. Я ось розгребу тут усе й обов’язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.

– Розумієш,– кажу я йому,– я насправді нічого не маю проти. Сім’я так сім’я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.

– Для чого?

– Не знаю, просто— перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.

– Ну, і що ви з ними робили?

– Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали, звідки це в нас, лохи. Ми, в принципі, дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.

– Дисків?

– Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий усе це продавав, мав під прилавком фірмовий «Депеш Мод», прикинь, у них тоді щойно вийшов подвійний лайфовий альбом. «101» називається. Ну, ми й викинули на нього купу бабок.

– Серйозно?

– Ну. А найприкольніше знаєш що?

– Що?

– Це було взагалі єдине, що ми з братом купили РАЗОМ.

Срань, що робити, я б його і не шукав. Для чого це йому потрібно, і покійному— для чого це потрібно, він йому й живому не сильно потрібен був, а тепер— так і взагалі, він тепер десь по дорозі у свою Валгалу, дибає крізь космічний морок на своїй єдиній нозі, й лише янголи, стоячи вздовж дороги, салютують йому, віддаючи честь і оголюючи обірвані в боях верхні кінцівки, покійний, безперечно, має потрапити в рай для інвалідів, має ж там бути якийсь відбір, не запускають же їх усіх через одні ворота, хоча— звідки мені знати. Справді, звідки мені знати: може, якраз худі й цибаті янголи в есесівських шоломах зі шмайсерами напереваги збирають і здорових, і інвалідів перед величезною осяйною брамою, на якій шрифтом Родченка написано «Робота робить вільною», збирають усіх докупи, хто намагається втекти— того просто пристрелюють і відтягують у сусідні хмари, нарешті виходить святий Петро, такий собі Буратіно із великим золотим ключем, відчиняє браму, і янголи починають заганяти туди масовку, заштовхують їх і вже там, у внутрішньому дворику довбаного раю, ділять на колони й ведуть різними дорогами, кожна з яких, проте, неодмінно закінчується великою газовою камерою.

Тож чувак має ще дві доби часу, аби дійти до своєї кінцевої й стати навіки в депо, здавши зброю янголам і отримавши від них великий залізний хрест за героїзм на Східному фронті. Те, що він добровільно вивалив своє мізковиння на кухонну підлогу, ні про що не свідчить— бувають у житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком є звільнити оточуючих від своєї присутності, такі речі розуміти треба.