Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

А вранці на них наткнулися комбайни, оскільки були жнива, не сезон, знову ж таки, і застрягли вони десь просто в покосах. Комбайни їхали, розтягнувшись на пару сотень метрів, і раптом перед ними з’явилися червоношкірі, точніше— червонопикі чуваки з рушницями. Принаймні я собі це саме так уявляю. Ближчий комбайн, який ішов просто на них, почав звертати, й тут йому забилася косарка, тож комбайн зупинився, звідти виліз чувак і, боязко обзиваючи мисливців, почав лізти ногою просто в пащеку свого сатанинського агрегату, намагаючись пробити тромб, що виник. Карбюратор нам потім на схемі показував. На схемі, принаймні, це виглядало страшно, я вже не кажу про техніку безпеки. Ну, але хто ж заради цього буде глушити комбайн, усе-таки битва за врожай, усяка така фігня, що тут говорити. І ось мисливці, котрі ще й далі відчували себе на полюванні, раптом вирішили допомогти комбайнерові, не знаю, може, у них там совість озвалася, хоча навряд, мабуть, їм просто було по приколу впоратися з таким монстром, як сільськогосподарський комбайн «Нива». «“Нива”, “Нива”!»– кричав Карбюратор, йому в усій цій історії, очевидно, подобалася велика кількість техніки, і цей його кумарний вітчим теж поліз своєю ногою й навіть пробив тромб, і косилка закрутила своїми металевими зубами, заковтуючи у свою пащеку чергову порцію народного врожаю, з правою ногою вітчима включно. Чувака встигли висмикнути назад, але вже без ноги, хоча могло бути значно гірше. А так просто відкусило по яйця, у всякому разі так говорив Карбюратор. Я собі намагався уявити, що було потім. «Добре,– думав я,– він уже був без ноги, його, скоріш за все, повезли до лікарні, хоч як вони звідти вибиралися? На комбайнах, чи що? Ну, але добре. А нога? Це ж добре сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, уже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хрящами й жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, ну там, військовий черевик, хебешна холоша, коротше— купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали державі, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось приймав»,– і я собі далі уявляв цю випічку і цей хліб, коротше, криваві фантазії простого хлопця, знаєте, як воно буває. І ось чувак далі жив собі, тепер уже з однією ногою, але йому, як я зрозумів, було цілком достатньо, принаймні він і далі бухав і відстрілював усе, що рухалось, просто монстр якийсь.

– Як можна застрелитися з рушниці?– подає голос Собака.– Там же ствол довгий, на себе не спрямуєш.

– Ну, а якщо рикошет?– уточнює Вася.

– Ну да,– кажу,– він що— спочатку стріляв, а потім кидався ловити кулю, чи що?

– Ні,– каже дядя Роберт.– Він ногою на курок натиснув.

– У нього ж однієї ноги не було, правда?– цікавлюсь я.

– Так, правої,– каже дядя.– Він лівою натиснув.

– Він що— лівша?– питає Собака.

– Собако!– закликаємо ми його до совісті.

– Уявляєте?– каже дядя Роберт.– Його знайшли, так спочатку навіть впізнати не могли— йому ж півголови знесло. За шкарпеткою впізнали.

– У вас там, мабуть, багато одноногих мисливців?– підначую я, але дядя Роберт навіть не ображається.

– Так де він тепер?– питається Вася.

– У морзі. Післязавтра похорон.

– Післязавтра?

– Так, по обіді. Вони йому спробують іще черепушку зібрати, розумієте?

– А якщо не зберуть?– цікавлюся.

– Не знаю, спалять, мабуть. Потрібно Сашу знайти, щоб він приїхав. Я вже на заняттях був, але вони сказали, щоби я тут шукав.

– Тут його немає,– каже Вася.

– А де він може бути?– розгублено питає дядя Роберт.

– Ну, залишайтесь,– кажу я,– почекайте.

– Не можу. Мене вдома чекають. Сестрі треба з похороном допомогти, потім у морг з’їздити, вони ж йому голову спробують зібрати, треба, щоб схоже було.

– У них що,– питається Вася,– багато варіантів?

– Слухайте, хлопці,– дядя Роберт устає з кейсу й підходить до мене,– знайдіть його. Сестра дуже просила, щоб він був. Вони там не дуже ладили, але ж його вже немає, розумієте? Це ж таке. А час у вас ще є, до післязавтра. Знайдіть. Я вам ось тут привіз.– Він відкриває кейс і дістає звідти три пляшки коньяку.

– Не треба,– кажу я.

– Так, справді— не треба,– говорить Собака й забирає коньяк.

– Знайдіть його,– просить дядя Роберт і, якось зігнувшись і навіть не сказавши «до побачення», виходить у коридор. Не знаю, може, він любив покійного, хто їх розбере, цих червоношкірих.