Сергей Жадан - Інтернат

— Ти ідіот? — кричить білявка й ще болючіше штовхає його кросівкою, цього разу в литку. — Ти шо, блядь, ідіот?

— Вона ж порожня була, — захищається Паша.

— Ти шо, рився в ній? — ще більше розлючується білявка.

— Та ні, — перелякано відказує Паша.

— Ідіот! — кричить білявка. — Давай, іди, шукай!

Паша справді, як ідіот, підводиться, шукає рюкзак, надягає його, збирається йти.

— Сядь! — кричать йому з темряви. Паша пізнає голос Віри. — І ти теж сядь! — кричить Віра, мабуть, білявці. — Сядьте, обоє. Жити набридло?

— Це вам тут усім жити набридло, — люто сичить білявка, розвертається й навпомацки рушає на вихід. — Ідіоти, — говорить на прощання й зникає в проймі дверей.

— Її зупинити треба, — говорить Паша невідомо до кого.

— Сиди, — повторює Віра вже зовсім близько, підповзає, знаходить його руку, тягне вниз, на себе. — Сиди. Затихне — підеш знайдеш. І її, і її валізу.

Паша слухняно сідає. Віра притискається до нього, ніби їй холодно, і в Паші таке відчуття, що до нього знову повернувся його вокзальний пес, тільки пахне від нього свіжою водою й жіночим теплом. Зрозуміло, що їй зовсім-зовсім не холодно. Сидять так, притулившись одне до одного, Паша хоче щось сказати, але боїться, що його всі почують і не так зрозуміють, тому просто мовчить. А вона несподівано лізе рукою в широкий рукав його куртки, залазить йому під светр, торкається його замерзлого зап’ястя, торкається його шкіри, мовчки, нічого не говорячи. І Паша зважується, і хоче теж знайти її руку, торкнутися її зап’ястя, аж раптом у темряві, просто над ними, чути жіночий голос:

— А де наш провідник? Його хто-небудь бачив?

Віра тут-таки прибирає свою руку, ніби нічого й не було. Швидко підводиться. Паша теж підводиться, знову присвічує мобільником. Перед ним стоїть Аннушка, з-за її спини визирає мама. Стоять і вимогливо дивляться на Пашу.

— Де він? — питають вони Пашу.

— Не знаю, — відповідає той.

— А хто знає? — холодно перепитує Аннушка. І мама, хоч і не питає нічого, теж дивиться холодно й вимогливо.

— Да немає його давно, — всі повертаються на голос: під стіною сидить жінка, яка весь час ішла першою. Поруч неї стоїть мішок. Паша спрямовує світло в її бік, встигає помітити зламані підбори на черевиках.

— Світло прибери, — говорить йому жінка й продовжує: — Немає його, уїбав він. Відразу ж і уїбав.

— І що тепер? — Аннушка вимогливо питає вже її.

— А я знаю? — відповідає їй на це жінка.

З темряви виходить і дідусь із онукою. Дідусь виглядає зовсім невесело: спирається на плече малої, тримається за груди, важко дихає.

— Іти треба, — каже старий до Паші.

— Йому лікар потрібен, — додає мала, теж звертаючись до Паші.

— Де ти його тут знайдеш? — незадоволено питає жінка з темряви.

Всі мовчать. Паша відчуває, як розряджається мобільник.

— Треба звідси йти, — говорить до нього Аннушка. Говорить із притиском, ніби Паша не розуміє важливості її слів.

— Ну, так а шо я можу? — питає Паша.

— Ви — єдиний тут мужчина, — пояснює йому Аннушка.

Мама її не заперечує. Натомість заперечує сам Паша, мовляв, як же, киває він у бік старого. Але старий у відповідь лише відчайдушно кашляє й махає рукою: ви, ви єдиний, я пас.

— Треба йти, — повторює Аннушка.

— Так, треба йти, — погоджується Віра. — Поки тихо.

А за стіною справді тихо. Навіть білявки не чути. Паша думає піти пошукати її, але всі обступили його тісним колом, не вирвешся. І ось він стоїть, як батюшка, до якого залишились питання після проповіді, й думає: це ж відповідальність, це ж яка відповідальність — вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до такого не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало. А тут раптом ціла купа жінок, дітей та інвалідів, яких треба кудись вести.

— Добре, — зважується Паша. — А куди ви йшли?

— Да чорт його знає, — хрипко відповідає з кутка жінка без підборів. Підводиться, піднімає мішок, підходить до Паші. — Малий сказав, що виведе, ми й пішли.

— Мені додому треба, — тихо з темряви озивається дівчина з возиком. — Мене чекають, не знають, де я.

— А живеш ти де? — питає її та, що без підборів.

— Біля п’ятої школи, — відповідає дівчина.

— Так це в інший бік, — заспокоює її та, що без підборів. — Якого чорта ти сюди попхалась?