Сергей Жадан - Інтернат

— Акуратно, — холодно радить вона. І теж зникає.

Далі Паша обережно опускає онучку, за нею подає руку дідусеві. У дідуся долоня кістлява й непоступлива. Такими руками старі вчителі в поганих школах тягають двієчників за вуха. Останньою залишається стояти копитонога. Паша простягає до неї руку, жінка спирається на його долоню, дотик її виявляється приємним і сухим, наче вона щойно вийшла з теплої квартири, на диво легко зістрибує вниз, наштовхується на Пашу, так само легко від нього відштовхується, швидким рухом прибирає волосся. Обличчя в неї мокре від дощу, але усміхнене, мовби вона тішиться такій прогулянці. Може, просто не хоче виказувати, як їй страшно.

— Шо в тебе з пальцями? — питає Пашу. — Перелом?

— Все нормально, — відповідає Паша неохоче.

— Ясно, — не вірить вона, розвертається, тупцяє залізничним гравієм на своїх стоптаних копитах.

Паша ще раз озирається на вокзал. Бачить, як із приміщення на платформу виходять люди з автоматами, за ними вибігає приземкуватий, без бушлата: поспішав, очевидно, не встиг одягнутися. За ними вибігає Пашин пес, крутиться в усіх під ногами, тримає в пащеці щось темне, щось, на що краще не дивитись. Паша й не дивиться.

Під ногами скрипить гравій, час від часу трапляються порожні пляшки та пакети із супермаркетів, сніг уздовж залізниці давно випалений згорілими вагонами. Альоша йде, як зомбі. Себто цілеспрямовано. Жінки за ним ледве встигають. Особливо важко білявці. Тягне за собою валізку, що підстрибує на камінні й повсякчас перевертається, тягне її, мов якір, не може кинути. Паша її наздоганяє, пропонує взяти валізу. Але білявка якось підкреслено й демонстративно лякається й відсахується від Паші, відтак сухо дякує, але краще б узагалі не дякувала. Паша зупиняється, пропускає рештку їхньої урочистої ходи. Не вийшло? — сміється жінка в шубі, киваючи на білявку. Угу, відповідає їй Паша, чекає, коли всі відійдуть, потому теж рушає.

Спочатку все йде як слід: Альоша перебігає — й усі біжать слідом, Альоша присідає в мокрий бур’ян — і всі присідають, як уміють, Альоша каже закрити рота — хто ж не послухає Альошу. Швидко відходять від запасних колій, пролізають під цистерною (далі лінії обірвані, пояснює Альоша, струмом ударити може), йдуть довгим коридором зі спалених і покришених вагонів. А потім вагони закінчуються, і там, де стрілка, і колії вивертають на північ, Альоша бере ліворуч, якоюсь лише йому одному відомою стежкою відходить від колій, рухається високим сухим очеретом, оминає спалену вантажівку, перестрибує через рівчак, залягає під покривленим бетонним муром. Усі залягають за ним. Дідусь важко віддихується, внучка під його теплою курткою починає плакати, білявка нервово крутить у руках сигарети, боязко озираючись на Альошу, але команди курити не було, то й не курить. Копитонога дістає з кишені пару цукерок, простягає одну малій. Та недовірливо завмирає, але бере. Другу копитонога соває Паші. Паша автоматично відмовляється.

— Ну ладно, — каже копитонога, — чого ти? Бери. Тебе як звати? Мене от Віра.

Паша теж називається, але цукерку все одно не бере. Як хочеш, сміється копитонога, тобто Віра, і ховає цукерку назад, до кишені.

— Значь так, — говорить Альоша, — там далі, на мосту, можуть стріляти. Проходимо швидко, ніхто не шумить. Готові?

— Перекуримо й підемо, — просить білявка.

— Дома покуриш, — відповідає Альоша, зводиться й швидко скрадається вздовж муру.

— Мудак, — кидає йому в спину білявка. Альоша чує, навіть плечі в нього смикаються, але йде, не зупиняється. Тож білявка теж змушена йти.

Йти важко: під черевики постійно трапляє бита цегла, арматура. Іноді Альоша призупиняється, дістає мобільник, обережно присвічує, перестрибує через чергову яму. Білявка якоїсь миті не витримує, сідає просто на свою валізу, починає сваритись. Колона зупиняється. Альоша стоїть попереду в темряві, не підходить. До білявки схиляється Віра. Ну що ти, каже, не треба, заспокойся. Підводить білявку, бере під руку. Ходімо, каже, треба йти. І тут-таки киває Паші: що ти дивишся, допоможи. Паша підхоплює валізу, відчуває, що та порожня. Але тягне, тягне за всіма.

За якийсь час Альоша пірнає в діру в огорожі, всі неохоче лізуть за ним. Бредуть пустищем, під небом, що час від часу опалюється десь на сході білими вогнями. Коли вогні спалахують, стає видимим кожен кущ уздовж ледь помітної доріжки. Таке враження, що вони йдуть футбольним полем у роздягалку після програного матчу. Як орієнтується їхній провідник — ніхто не знає. Він і сам, схоже, знає не більше за інших, тому що якоїсь миті різко зупиняється. На нього в темряві наштовхується жінка з мішком, на жінку — дівчинка з возиком, на неї Аннушка зі старою. Всі стоять, чекають. Зараз, каже Альоша тихо, зараз, секунду. Заблукали, думає Паша. Скидає окуляри, протирає скельця, ніби це допоможе. Дівчинка-підліток вилазить у дідуся з-під куртки, чіпляє портфеля на спину. Віра підходить до неї, гладить по голові. Білявка не витримує, дістає сигарету, порпається в кишенях куртки, знаходить запальничку, підпалює. Виривається невеличкий, проте чіткий пломінь вогню. Білявка ловить його кінчиком сигарети, ловить, ловить, не може піймати.