Сергей Жадан - Інтернат

— Не знаю, — починає плакати дівчина. — Сказав виведе, я й подумала, що виведе. Мені додому треба, — нагадує вона.

Паша дивиться на її возик, пакований зимовими речами й пляшками з мінеральною водою, і зважується.

— Ладно, — каже, — пішли. Вийдемо до розвилки, біля м’ясокомбінату, а там — хто куди. Да?

— Да, — каже йому та, що без підборів, і з брязкотом підважує на спину мішок.

— Да, — тихо й невпевнено говорить дівчина з возиком.

— Да, да, — нетерпляче говорить мала, — пішли вже, скільки можна.

— Да, — останньою говорить Віра.

Паша розвертається й рушає вперед, підсвічуючи собі ліхтариком.

— Ей! — кричить йому в спину Аннушка.

Паша зупиняється.

— А ти що, світло не вимкнеш?

— Так я нічого не бачу, — пояснює їй Паша.

Через вибите вікно вибираються на повітря. Спочатку довго з рук у руки передають маму. Паша тримає вгорі, Аннушка ловить на вулиці. Потім Паша спускає возика. Дідусь покашлює, але дивиться на нього, як на героя. Вибираються на трамвайні рейки, йдуть ними. Так принаймні безпечніше: хто надумає мінувати трамвайні маршрути? Але рейки за якийсь час завертають у бік проспекту. І тут думки розділяються. Паша радить на проспект не ходити: там прострілюється все, говорить. Краще йти праворуч, там має бути пішохідний місток через колії, з того боку починається приватний сектор, там точно ніхто нікого не знайде. Говорить Паша не надто переконливо, оскільки й сам розуміє: йти через місток він агітує передусім тому, що так до інтернату ближче. А брехати він просто не вміє, він же вчитель. Куда? — перебиває його жінка з мішком. — Куда ти підеш? Там вчора ще танки стояли, коло мосту. Ти шо? Да немає там танків, заперечує їй Віра. Звідки там танки? І ось вони стоять і сперечаються про танки, а Паша не зовсім розуміє, що йому робити. Добре, каже, ви робіть, що хочете, а я піду на міст. Може, так відчепляться? — думає він. Правильно, несподівано каже Віра, правильно. Я з тобою. І ми теж із тобою, підтримують його Аннушка з мамою, пішли. І ми, додає дідусь із онучкою. Дівчина з возиком мовчить, але від Паші про всяк випадок не відходить.

— Ну-ну, — сухо говорить на це жінка, закидає мішок на спину й відчалює рейками в бік проспекту.

Всі решта йдуть у протилежний бік. У небі час від часу спалахує, десь за їхніми спинами починає обвалюватись із усієї сили. Всі завмирають, обертаються.

— Це ж у районі вокзалу, — тихо говорить Віра, але їй ніхто не відповідає.

Далі так і йдуть — не говорячи й не обертаючись, наче боячись побачити за спинами щось жахливе.

Зараз, шепоче Паша сам до себе, хоча всі чують, ще трішки. За цим ось будинком парк, а там уже й міст. Я знаю дорогу. Але дорогу тут усі знають. Всі ж місцеві. Щоправда, ніхто не може гарантувати, що на цій дорозі не наступиш на чиї-небудь вибиті мізки. З боку проспекту раптом починається відчайдушна автоматна стрілянина. Паша кидається вперед, інші біжать за ним, добігають до темної хрущовки, привалюються до стіни. Давай всередину, кричить Аннушка, всередину, в під’їзд! Вервечкою біжать уздовж стіни, добігають до вибитих вибухом дверей, Паша з розмаху застрибує в чорну яму під’їзду й раптом зупиняється. У спину йому вганяється Аннушка, за нею, мов на повідку, тягнеться мама. Ну? — шипить Аннушка. — Що? Давай, вперед.

— Стоп, — раптом тихо каже Паша.

— Да що там? — не може зрозуміти Аннушка.

— Тихо, — шепоче Паша.

Решта пасажирів теж ввалюються до під’їзду, важко дихають, дідусь — той аж захлинається, наче його під водою тримали. Але всі відразу розуміють. Щось не так. Застигають на місці, прислуховуються.

— Тихо, — ще раз говорить Паша. — Чуєте?

Всі слухають. І чують, як нагорі з кімнати до кімнати переходить вітер. І протяги втягуються в одне розбите вікно й витягуються назовні через інше. Чують, як скапує вода в розбитому водогоні, як вітер перетягує сходами старі газети. А головне, зовсім закам’янівши, чують, як десь між третім і четвертим, на сходовій клітці, хтось обережно дихає на свої пальці, тре долоню об долоню, вдягає рукавички без пальців і тихо-тихо, аби ніхто-ніхто не почув, бере до рук щось металеве. Чують, як він обережно-обережно стає на ноги, пригинаючись визирає назовні, вміло переступає через уламки битого скла, навчено оглядає простір, придивляється, принюхується, відчуває поруч чиюсь присутність — присутність чужих, кого сюди не кликали.

— Швидко, — шепоче Паша, задихаючись від страху. — Мовчки. За мною.