Сергей Жадан - Інтернат

Вони обходять будинок, рухаються один за одним. Добігають до перших дерев, переміщаються від стовбура до стовбура. Збоку, з прілої трави, б’є важким духом, чимось зовсім отруйним. Не дивитись, повторює Паша сам собі, не дивитись. Біжить далі. Чує, як важко дихають за його спиною жінки. Вибігають на дитячий майданчик з обпаленою гойдалкою, опиняються на відкритому просторі. Паша озирається — хрущовка темніє віддалік, мов кит, що з розпачу викинувся на берег. Вікна чорні, як вугіллям вимащені, жодного руху, жодного голосу. Від цього ще страшніше. Кидаються далі в парк, біжать між деревами, зливаються з ними, самі чорні, як дерева, аж здається, що покручені акації теж біжать разом із ними. Аж ось парк обривається, Паша вибігає на асфальт, гулко гупає по ньому важкими черевиками, пробігає решту дистанції та зупиняється просто перед мостом. Точніше, перед тим, що від нього лишилось. Оскільки навіть у темряві видно, що жодного моста немає, що над зарослою темною балкою зависає порожнеча. А моста немає. Нічого немає. І спускатися вниз, до балки, — те саме, що добровільно спускатися в пекло: має бути дуже висока мотивація. У Паші такої мотивації немає, тому він лише стоїть, упершись долонями в коліна, і важко дихає. І жінки за ним стоять, мовчать і важко дихають.

— І що тепер? — видихуючи, питає Аннушка. — Що?

— Не знаю, — чесно відповідає Паша.

— Ну ти ж кудись ішов? — тисне на нього Аннушка.

— Туди, — киває Паша головою в напрямку пекла. — Туди йшов.

— Чорт, — злоститься Аннушка. — Клоун, — кидає в бік Паші. — Все, пішли, — хапає за руку маму й тягне її назад — туди, звідки вони прийшли.

— Ви куди? — відчайдушно кричить їй услід Паша, але Аннушка не відповідає. А старенька, може, й відповіла б, але не знає відповіді.

— Я теж піду, — каже, помовчавши, дівчина з возиком.

— Почекайте, — віддихавшись, Паша пробує говорити серйозно, — підемо цим боком, — показує він у чорний туман, — там вийдемо, — махає він рукою, зображуючи щось невиразне, але від цього ще страшніше.

— Ні-ні, — дівчина штовхає возика подалі, щоб не було спокуси сперечатись, — я піду, на мене чекають.

Її ніхто не зупиняє. Всі настільки розгублені, що навіть не знають, як буде гірше: якщо вона залишиться з ними тут, біля початків пекла, чи якщо піде туди, де її, скоріше за все, підстрелять.

Паршиво, коли від тебе йдуть жінки, думає Паша, треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити? Паша ось не може, не вміє. Не може тепер, не зміг і минулої осені. Минулої осені, зовсім нещодавно, десь у вересні, коли стало особливо важко й на станцію щодня прибували ешелони з технікою, коли раптом почали стріляти просто на трасі, Марина прийшла до нього, прибігла власне, і почала істерити, що треба їхати, інакше буде пізно, треба все кидати й вибиратись. Паші було незручно перед старим, який слухав усе це, сидячи на кухні, незручно було перед сестрою, яка Марину любила, сиділа, втішала, потім теж почала істерити, кричати на Пашу: шо ти за мужик, шо ти сидиш, чекаєш, бери її, вибирайтеся звідси. Паша пробував усіх заспокоїти, пояснював, говорив щось про трудову книжку (чорт, про трудову книжку!), про навчальний рік, говорив, що їм боятися в будь-якому разі немає чого, що вони тут ні до чого, вони нікого не підтримують, Паша просто вчитель, просто вчитель, повторював він, мовби вибачаючись за це, просто вчитель, все інше його мало цікавить. Куди йому їхати, хто його де чекає, чого їм боятись, усе нормально, він просто вчитель. Зрештою Марина зірвалась, вибігла. Паша пішов її доганяти, але вийшов у двір, опинився під деревами, зупинився. Осінь лише починалася, у деревах плуталась і губилась павутина, трава була настояною й важкою, вечірнє небо нагадувало розтоплене залізо, яке зараз будуть заливати до форм, аби зробити з нього щось корисне. З дому вийшов старий, вдавано здивувався, побачивши Пашу, але нічого не сказав, пройшов доріжкою до воріт, зазирнув до поштової скриньки. Сьогодні субота, нагадав Паша, пошти не буде. Старий, не відповівши, пішов назад. Зовсім здав, подумав Паша, на фріка перетворюється. Не поїду нікуди.

— Йому геть погано, — нагадує про себе дівчинка.

Паша обертається. Старого справді скрутило, стоїть, відкашлюється, тре рукою скроню.

— Йому до лікаря треба, — говорить дівчинка.

— Може, в лікарню? — вагається Паша. — Як думаєш, — питає він у Віри, — лікарня ж має працювати? Не розбіглися ж вони?

— Думаю, що якраз розбіглися, — відповідає Віра. — Якщо встигли.