Сергей Жадан - Інтернат

— Ти де? — похмуро кличуть знадвору. — Чьо застряв?

— Іду, — озивається цей, згори. Розвертається, важко гупає сходами вниз. Різко скриплять металеві двері. За вікном пробігають дві тіні, зникають серед ночі.

— Пішли?

— Здається.

— Може, ми теж підемо?

— Почекай, — розсудливо говорить Паша, — вони десь поруч. Почекаємо ще.

— Ти шо, справді вчитель? — не витримує Віра.

— Учитель.

— Учитель чого? — допитується Віра.

— Просто вчитель.

— Шо у тебе там в інтернаті? — далі питає вона. — Племінник?

— Племінник.

— А шо батьки не заберуть?

— Да в нього тільки мама, — пояснює Паша. — Ну, сестра моя. Ми близнюки.

— Серйозно?

— Ну.

— Ну і шо вона сама його не забере? — питає Віра.

— Робота в неї, — неохоче пояснює Паша і пробує перевести розмову. — Шо за шуба в тебе така?

— Це не моя, — пояснює Віра. — Це я в офісі взяла.

— А де працюєш?

— У масажному салоні.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Ну, салон такий, — підбирає слова Віра. — Просто офіційно це називається масажним салоном. Знаєш, великий такий новий бізнес-центр на проспекті?

— Знаю, — згадує Паша.

— Ну ось, там наш офіс. У нас там ще вивіска туристичної фірми. Багато хто думає, що ми справді туристична фірма. Коротше, я зранку там прокинулась, ну, в салоні. В офісі, — виправляється вона. — Наш район якось до цього не обстрілювали особливо. А тут почало прилітати. Побігли на вокзал, хто в чому. Я чиюсь шубу схопила. Більше нічого. У мене під нею лише ліфчик і джинси. Чорт, якось би додому потрапити, переодягнутись.

Паша хоче її підтримати, але не придумує як, тому просто мовчить.

— Слухай, — знову не витримує вона. — Ну ладно я. У мене робота така. А ти чого його раніше не забрав? Ти ж бачив, шо тут робиться. Ти телевізор дивишся?

— Не дивлюсь, — говорить Паша. — І політики не люблю.

— Ну от і сиди тепер тут, — злісно відповідає йому Віра. — Учитель хуїв.

За якийсь час вона підводиться, давай, каже, вставай, шо тут сидіти. Паша слухняно встає, підхоплює рюкзак, поправляє окуляри (добре, що в темряві вона цього не бачить), іде за нею. На вулиці зупиняються.

— Куди тепер? — вагається Паша.

— Давай повернемось до цих, у підвал, — пропонує Віра. — Пізно вже, куди ти підеш? До першого патруля?

— Та ну, — не погоджується Паша. — Не хочу я в підвал. Там стільки народу.

— Ну, як хочеш, — сухо говорить Віра.

— Тебе провести?

— Не треба, — каже вона, тягне до нього руку, тисне, затримує свою долоню на його затвердлих пальцях.

І хоч довкола темно, і хоча найбільше хочеться заховати руки глибоко в кишені, Паша встигає відчути її тонкі кісточки, тонку обручку й нігті — такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили. Паші стає незручно. Він вириває свою долоню, ховає-таки руки в кишені, розвертається, йде. Віра теж іде, намагаючись не так голосно стукотіти стоптаними підборами.

Паша виходить до палацу культури й починає нарешті впізнавати місцевість. Йти не так далеко: перейти через площу, трасою до трамвайного кільця, там через приватний сектор, через парк, нагору, а там десь уже й інтернат. Єдине: через площу краще не йти. І загалом, краще повернутись до підвалу з чужою жратвою. Але там цей старий, який помирає. І Віра в чужій шубі. Тому Паша йде попід деревами, пригинається, обережно дивиться навсібіч. Коли за будинками вибухає, присідає у високій траві, якийсь час сидить, набирається рішучості, рушає далі. Телевізор, думає роздратовано, до чого тут телевізор? І до чого тут політика? Кому взагалі потрібна політика? Паша згадує, як минулої осені, на виборах, до нього підкочувались з міста, з команди одного з кандидатів, просили агітувати за них. Паша відмовився. Грошей вони не пропонували, сказали: Павле Івановичу, ви ж за ідею? Я безпартійний, відповів на це Паша. Тиснути на нього не стали. Хоча й нічого доброго на прощання не сказали теж. Потім, у неділю, під час виборів, Паша мусив сидіти до ночі в школі, чергувати. До школи, на виборчу дільницю, йшли неохоче. Проте хтось приходив. Паша вітався з друзями дитинства, з якими давно не спілкувався, вітався з батьками своїх учнів, яких недолюблював і які недолюблювали його, вітався зі своїми колишніми вчителями, які його не впізнавали, сунули, мов прокляті, до завішаних синім кабінок, голосували за своє щасливе майбутнє. Ось і я таким буду, думав Паша. Вийду на пенсію — відразу ж таким і стану. Військові, що приїжджали час від часу й перевіряли, чи все гаразд, у Пашин бік навіть не дивились. Ніби його й не було. Він себе й поводив так, ніби його там не було. Проголосував одним із перших. За кого — навіть не згадає.