Сергей Жадан - Інтернат

— Пашка? — питає здивовано.

— Тренуєшся? — питанням на питання відповідає Паша. — Звідки це в тебе? — показує на битку.

— Місцеві принесли, — пояснює Ніна. — Ось він і забрав. Саш, — звертається до малого, — я ж просила не зачинятись.

— Ти шо тут робиш? — ігноруючи її, питає Саша.

— Я за тобою, — каже Паша.

— А, — погоджується з ним Саша. — Давно пора.

Розвертається, іде в кімнату.

— Я вам зараз спальник принесу, — втомлено каже Ніна, лишаючи його віч-на-віч із племінником. — Переночуєте й ідіть.

— І підемо, — говорить Паша на це. — І підемо.

І заходить до боксу. Темний сухий підвал, уздовж стін тягнуться труби. Бетонна долівка, бетонна стеля. Навіть після ядерної атаки можна жити. Ось тільки недовго й безрадісно. В кутку малий намостив собі гніздо: кинув на долівку каремати, згори — ватяну ковдру, на неї — спальник. Кілька подушок, каструлі, тарілки, пляшки, недогризена мівіна. Книжки. Паша підходить, розглядає. Майн Рід, Конан Дойл. Все з бібліотечними штампами. На Майн Ріді — пачка сигарет, із фільтром. Паша здивовано дивиться на сигарети, малий перехоплює його погляд, навіть смикається, аби пачку прибрати, але стримується, незалежно оглядає Пашу, з ніг до голови.

— Поправився, — коментує.

— Це куртка така, — виправдовується Паша.

— Погана куртка, — погоджується малий.

— Читаєш? — переводить розмову Паша.

— На розкурку взяв, — знущається малий.

— Ясно, — не підтримує цієї розмови Паша. — Я в дитинстві теж читав ці книги. Сестрі своїй вголос читав. Ну, мамі твоїй, — пояснює про всяк випадок.

— Як вона там? — малий теж попускається й питає цього разу серйозно.

— Та нормально, — неохоче відповідає Паша. — Працює.

— Ти як сюди доїхав? — цікавиться малий.

— На таксі, — відповідає Паша. — Потім пішки.

— А назад? — цікавиться малий. — Теж на таксі збираєшся?

— Подивимось, — відповідає Паша.

— Ладно, — погоджується малий, — подивимось. Лягай спати.

— А ти?

— А я посиджу, — сміється малий, — покурю.

Заходить Ніна, приносить спальник. За нею йде дівчинка років дванадцяти, чорне смоляне волосся спадає просто на очі, погляд допитливий, хоча й недовірливий. Несе подушку й ковдру.

— Спіть тут, — говорить Ніна. — Всім так спокійніше буде. Допоможете завтра води принести.

— Добре, — погоджується Паша.

— Добраніч, — Ніна виходить, не дивлячись ні на нього, ні на Сашу. Так, мовби вони її чимось образили. Мала натомість дивиться з цікавістю — і на Пашу, і на малого. Але теж змушена йти.

Паша скидає рюкзак, знімає черевики, куртку. Черевики важкі, як мерці. І пахнуть теж — як мерці. Паша дістає з рюкзака бутерброди.

— Будеш? — питає малого.

— Сам готував?

— Тут усе свіже, — ображено каже Паша.

— Та ні, дякую, — примирливо говорить малий, — нас годують. Спи давай.

— А в туалет ви куди ходите? — вже залізаючи в спальник, питає Паша.

— А он, пляшки, — показує малий на порожню батарею. — Вибирай найбільшу. Тільки порожню бери.

— А вони шо, — дивується Паша, — не всі порожні?

— Спи давай, — відповідає йому на це малий.

Злоститься на мене, думає Паша, ображається. Ображається, що раніше не забрали, що не так часто телефонуємо, що не приїжджаємо. Хоча головне — ображається, що він тут. Паша не хотів, аби сестра його віддавала. Для чого, говорив? Хай живе в нас, буду за ним у школі дивитися. Але сестра зі старим не розмовляє вже два роки. Ще коли жила зі своїм Арамом, окремо від Паші зі старим, почалися сварки. Потім, коли Арам звалив, і вони залишились удвох, у своїй однокімнатній у панельнику, у них зі старим почалась просто позиційна війна. Малий до того ж навчався погано, поводився ще гірше, все це так чи інакше мало закінчитись криміналом: тато в бігах, мама — провідниця, він її майже не бачить, світ наповнений спокусами й викликами, як тут стриматися? Він особливо й не стримувався. До Пашиних порад не дослуховувався, діда просто ігнорував. Усе як у людей, одне слово. Ну, і хвороба. Паша згадує про це й відразу ж шкодує, що згадав. Краще не згадувати. Але є як є. А як є? Є так, ніби над малим давно вже стоїть знак смерті. І сама смерть — лише питання часу. Якоїсь миті сестра просто здала його сюди, не попередивши ні Пашу, ні батька. Старий після цього взагалі перестав з нею розмовляти. Паші від нього теж діставалося, хоча Паша якраз і ні до чого: теж був проти інтернату, сварився із сестрою, ходив до начальства, розмовляв із малим. Але десь не дотиснув, здався, відступив. Малий це бачив. Мабуть, тому й тримав на Пашу зло: мовляв, слабак, не витягнув мене звідси, не підстрахував. Паша й не заперечував особливо: ну так, слабак, не зумів, не стало терпіння боротися з цілим світом. Ну, буває. Завтра заберу його додому, відмию, відгодую. А назад не віддам. Майн Ріда читати й удома можна. І в пляшки мочитися — теж.