Сергей Жадан - Інтернат

— Далеко ще? — питає малого, намагаючись тримати дихання.

Однак малий не відповідає. Чи відповідає, просто Паша не чує. Раптово вони впираються в металеву огорожу. Як у зоопарку, думає Паша. У їхній школі така сама. Малий знаходить розігнуті прути, протискається крізь них, вислизає по той бік яблуневого саду. В Паші це все забирає трішки більше часу: спочатку теж намагається протиснутись, застряє, панікує, лізе назад, скидає куртку, лише після цього протискається крізь металеві прути. Малого ніде немає.

— Сань! — кричить Паша в густий туман. — Сань, ти де?

Скидає окуляри, протирає їх, знову чіпляє на обличчя, хоча це мало що змінює. Одягає куртку, пробує зігрітись. Дощ уночі закінчився, а ось туман осів, ніби сніг із гір зійшов у долину. Робить крок уперед, зупиняється. Потому ще крок. У тумані набрідає на малого. Той стоїть над урвищем, витягуючи худу підліткову шию, насторожено задивляючись униз. Внизу туман такий само загуслий, лише під ногами у рваних проймах відкривається долина, видно пожовклу траву, видно мокрі кущі, за які чіпляється туман, намотується на них, як павутина, а далі знову — суцільне молочне тло, срібно-тьмяне, безкінечне. І десь там, у цьому суцільному молоці, весь час гримить і зблискує жовтими вогнями, тріщать виснажливі автоматні черги, рвуться міни, рвуться часто, вчора так не рвались, але нічого не видно, тому й відчуття таке, наче рветься не тут, не в цьому житті, не поруч із ними. З долини тягне димом, дим заплітається в туман, як темне пасмо в сивому волоссі померлого, й одразу ж повертається відчуття страху й небезпеки.

— Акуратно, — говорить Паша, — відійди.

— Боїшся? — питає малий, не повертаючись. Дивиться заворожено вниз, у туман.

— Де це рветься? — переводить Паша неприємну для себе розмову.

— Це — у бік окружної, — говорить малий, прислухавшись. — А це вже в районі вокзалу, — додає після паузи.

— Як у районі вокзалу? — дивується Паша. — Там же самі жінки. Я був там учора, — пояснює.

— До баб ходив? — цікавиться малий. — Звідки вони знають, хто там? Може, думають, силовики сидять. Ось і валять.

— Да все вони знають, — випалює Паша. — Вчора заїжджали туди ці, — він підбирає слово, не знаходить. — Військові, — пояснює. — Я ж із ними говорив.

— Ого, — знущається малий. — З військовими говорив…

— Ну все, все, — злиться Паша. — Чого ми прийшли?

— Зараз, — відповідає на це малий, — чекай.

Вони стоять над урвищем, слухають, що відбувається в тумані. Паша розуміє, що там місто, тисячі будинків, тисячі дерев, тисячі нір та підвалів, по яких прямо тепер ховаються тисячі мешканців цього міста. І спробуй їх там знайти — в такому тумані, спробуй вирахувати. Ні дихання не чути, ні серцебиття, нічого. Тільки цей густий туман, що виповнює собою розбиті під’їзди й понівечені каналізаційні люки. І нічим ти тут не допоможеш, думає Паша, навіть якби й хотів їх звідти вивести — спробуй позбирай їх у цьому вариві. Лишається стояти й слухати, як усе довкола знищується й помирає.

— За десять восьма, — говорить раптом малий. — Слухай.

Паша дістає мобільник. Справді — за десять восьма. Дослухається і якийсь час не чує нічого, крім автоматного тріскоту й утробних мінометних вибухів. Проте невдовзі звідкись із туману, попервах ледь чутно, потім усе наполегливіше починає лунати сухе металічне гудіння, ритмічні вперті сигнали, безкінечні, безнадійні.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Телефон, — пояснює малий.

— Чий?

— Сапера.

— А звідки тут сапер? — намагається зрозуміти Паша. Сигнал тим часом не зникає, хтось уперто хоче додзвонитися до цього сапера.

— Коротше, — розповідає малий, — тут заміновано все, — показує в туман. — Силовики хотіли техніку витягнути, щоби з міста вийти. Послали саперів. Одного розірвало. Днів п’ять тому. Десь там, — показує малий перед собою. — І йому щоранку дзвонять. За десять восьма.

— Чому за десять восьма? — не розуміє Паша.

— Ти дурак? Якраз перед першим уроком.

— А хто дзвонить?

— Ну як хто? — дивується малий. — Син. Або донька. Їй же не сказали, мабуть, що тата вже немає, ось вона й дзвонить, як домовлялись.

— З ким домовлялись?

— З татом. Перед його від’їздом.

Паша згадує, як щоранку збирається до школи, волочиться коридором, сидить на кухні, і йому стає від цих спогадів так погано, ніби це йому хтось дзвонить, а він навіть відповісти не може.

— Що в нього за сигнал такий? — говорить про сапера. — Не міг щось цікавіше собі поставити?