Сергей Жадан - Інтернат

Надвечір представники кандидата, за якого Паша не захотів агітувати, влаштували скандал, тиснули на комісію, сварилися з виборцями, викинули зі школи представника конкурентів. Приїхали військові. Представники кандидата зачинились із військовими в кабінеті директора, довго про щось говорили. У результаті військові поїхали, а представники кандидата зробили все, що хотіли. Добре, що я за нього не агітував, заспокоював Паша сам себе. А ще за місяць кандидат, який так чомусь і не переміг, підірвався на міні. Ховали його як героя. Раптом виявилось, що на станції його всі любили. Хоча ніхто за нього чомусь не голосував. Ну й чим я міг йому допомогти? — думав Паша, стоячи на мітингу, на якому прощались із кандидатом. Дивився здалеку на його лице — темне від смерті, дивився на білу тканину, якою його накрили, на червону домовину, на бійців, що стояли осторонь і дивились на всіх чоловіків як на потенційних убивць. Потім домовину зі станції перевезли до міста. А потім, за кілька тижнів, стало зовсім погано.

Ага, думає Паша, ну ось, тепер вилізти на гору — і я на місці. Вже по дев’ятій. Вдома в цей час Паша сидить у своїй кімнаті, старий дивиться новини. Паша поправляє рюкзак і починає вибиратися вгору кам’яними сходами. Сходинок багато, йти важко, Паша відчуває, як за цілий день вимерз і набігався. Туман на горі густіший, так, мовби підіймаєшся в дощову хмару. Нараховує перші п’ятдесят сходинок, зупиняється, віддихується. Рушає далі. Черевики стають усе важчими, рухи все повільнішими. Ще п’ятдесят. Сходинки розбиті, слід бути уважним, слід зосередитись на дорозі й не слухати вибухів, не зважати на них. Рветься десь далеко за спиною, ще п’ятдесят, а тут, на цій горі, спокійно й не страшно, і немає чого боятись, і ще п’ятдесят, він уже ледве дихає, спортом не займається, ходить мало, раніше бігав, а тепер бігати просто небезпечно, можуть подумати, що втікаєш, і ще п’ятдесят, і ще, і ще, і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип’ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава. У самому місті чути автоматні черги, проте не надто інтенсивні, схоже, на сьогодні все, можна лягати спати. Якщо маєш де лягти. Паша трохи заспокоюється. Нічого, говорить сам собі, просто важкий день. Добре, що все закінчилось. І помічає в траві якісь пакети, щось акуратно складене. Підходить, торкає носком черевика. Щось податливе, але разом із тим пружне. Схоже на рубане м’ясо. Паша відскакує й біжить геть. За спиною в нього підіймається ще один чорний повітряний змій.

На металевих воротах новий замок, довкола нього намотано довгий ланцюг. Фарбою на воротах написано: «Діти». Паша шукає дзвінок, але дзвінка немає, тому доводиться лізти через паркан. Стрибає в мокру траву, невдало підвертає ногу, сичить від болю, але встає, йде шукати когось живого. Живих тут, щоправда, не видно. Головний корпус стоїть у старому парку, довкола дрібні яблуні, чорні й покручені, як жінки, що все життя тяжко працювали в сільському господарстві. Жодного вогню, жодного голосу. Вивіска вціліла, хоча прапора над ґанком уже немає. Це правильно, думає Паша, навіщо провокувати. Він раптом розуміє, що в місті сьогодні не побачив жодного прапора. Хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. А ось вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.

Вікна закладені фанерними плитами. Центральний вхід загороджено кріслами з актового залу. Де вони всі? — починає нервувати Паша. Вони що, виїхали? Підіймається сходами, підходить до дверей, зазирає в шпарки. Але нічого не бачить. Гупає кулаками, але фанера глушить усі звуки. Спускається, обходить приміщення. Виходить на спортзал — великий, білий, з розбитими вікнами й проваленою стіною, — ніби надкушений підгорілий шматок цукру. Підходить до дверей. Пробує. Двері зачинено. Але з того боку хтось є, хтось там переминається з ноги на ногу, дихає теплим паром крізь розтріскані двері. Переминається, але не відчиняє. Як же все це набридло, злиться Паша невідомо на кого, цілий день тягатись під дощем, щось комусь пояснювати, когось чомусь боятися. Дістало.