Сергей Жадан - Інтернат

— Ти шо?! — Альоша обертається, бачить вогонь і кидається до білявки. — Гаси! — кричить пошепки. — Гаси, давай!

Нізвідки виникає короткий пронизливий свист, потім розрив, збоку, за півсотні метрів від них вибухає, кавалки землі летять навсібіч, всі падають у траву, дівчинка-підліток скрикує, дідусь теж зойкає якимось нажаханим видихом, ніби хоче втримати в собі страх і не може. На кілька секунд усе завмирає, а потім знову коротко просвистує та рве траву.

— За мною! — кричить Альоша. — Швидко.

Всі підриваються, біжать полем, наче грають у якусь веселу гру. Ось тільки бігти важко. Аннушка тягне за руку маму, та бовтається за нею, намагається не відставати. Жінка з мішком зникає десь попереду. А ось старий відстає, задихається, не встигає. Паша підбігає до нього, кидає валізу, підхоплює малу, бере попід руку старого, тягне їх на собі. Третій вибух лунає зовсім поруч, Паші навіть здається, що його обдає гарячим протягом, хоча це радше від страху, просто від страху. Треба бігти, подалі звідси, у якесь безпечне місце. Небо знову освітлюється, попереду виринає чорний силует якоїсь будівлі. Звідкись із туману чути озлоблений крик Альоші: сюда, блядь, давай сюда! Всі біжать на голос, Паша — позаду всіх, тягне на собі дівчинку й старого, відчуває, як закінчуються сили, як підгинаються коліна. Ще трішки, заспокоює він сам себе, давай. Будівля вже зовсім поруч. У повітрі знову спалахує, Паша біжить уперед, тягне малу з дідусем, добігає до стіни. Бачить вибитий отвір дверей, влітає туди. Чіпляється ліктем об одвірок, ввалюється всередину, летить на підлогу, притискаючи дівчинку до себе. Та відчайдушно кричить, Паша намагається її заспокоїти, але як тут когось заспокоїш, коли всі кричать. Старий лежить збоку на підлозі, важко стогне. Білявка відбігає вбік, навчено пірнає під стіну. Під стіну, кричить Віра, швидко, під стіну. Всі кидаються в темряву, розповзаються підлогою, завмирають. Падає десь поруч, за стіною. Щойно починає свистіти, стає страшно, потім відпускає. Власне, страшно доти, доки свистить, у цю коротку мить. Далі думаєш, що робити, далі вже часу не вистачає боятись. Потому сухо тріщать автоматні черги. Але не наближаються. Вже трішки легше, думає Паша. Знімає рюкзак, кладе під голову. Дістає мобільник, дивиться, котра година. Лише п’ята. Як на новий рік, думає він: святкуєш-святкуєш, потім дивишся, а лише п’ята вечора. Скільки ж тут лежати? Підлога мокра, Паша відразу відчуває це спиною, проте підняти голову страшно, тож лежить, намагається ні про що не думати. Головне — не заснути, думає, засну — не прокинусь, думає він і тут-таки засинає.

Спить коротко й нервово, як завжди без снів. Лише з якимись картинками на кінчиках сну, так, ніби тобі щось показують, а коли ти хочеш розгледіти уважніше, відходять від тебе в тінь, разом із картинками, сміються до тебе з тіні недобрим сміхом, дивляться злим поглядом. Що там зображено? — думає він. Що це? Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, як на шкірі померлого. До стіни приварена залізна драбина, вгорі — відчинений отвір. Якщо піднятися, опиняєшся на даху, а там — мокра кам’яна долівка. Ні, розуміє Паша, мокра долівка — це ось тут, де я лежу, головою на рюкзаку, а там що? А там горище, завалене його старими речами. І посеред цього всього — дві великі валізи. Є в мене на горищі валізи? — питає Паша сам себе. Немає, відповідає він собі. Немає. І підходить до валіз. Підходить, хоче відчинити одну, але з валізи тягне таким важким псячим духом, що Паша не наважується. Тоді той, хто показує йому все це, відходить від нього, ступає в тінь, ніби говорить: давай, давай за мною, ти ж мусиш подивитися, що там, боятимешся, німітимеш, а подивишся, давай, давай.

— Де моя валіза? — чує Паша й не впізнає свого голосу. — Де? Де вона?

Хтось штовхає його в плече. Паша, не встаючи, дістає мобільник, присвічує собі. Над ним стоїть білявка. Штовхає його кросівкою в плече, ніби збиту на трасі собаку.

— Валіза де? — холодно повторює вона.

Паша підхоплюється, сідає, притуляється спиною до цегляної стіни.

— Там, — показує в бік отвору в стіні.

— Де, блядь, там? — не розуміє білявка.

— Ну там, — показує Паша в темряву. — Ви побігли, я тягнув на собі дєдушку.

— Якого, блядь, дєдушку? — починає заводитись білявка. — Ти шо, кинув її?

— Ну, ви ж побігли, — Паша поправляє окуляри, всією п’ятірнею, дещо незграбно. Йому й далі відгонить мокрою псятиною, і враження таке, що на нього дивляться з темряви відразу кілька пар очей. І тут ця блондинка.