Сергей Жадан - Інтернат

— Ей, дядя, — говорить хтось незадоволено, — ти тут живий?

Паша різко підводиться, ще не до кінця прокинувшись, так що в роті лишається солодкий присмак сну й затишку. Перед ним стоїть Альоша: куртка защеплена під горло, від чого голова його видається якоюсь пташиною, і погляд теж — як у пташки. Скажімо, у стерв’ятника. Стоїть, перетоптується в холодній воді зеленими кросівками, витягає з кишень червоні долоні, дихає на них холодним повітрям, шморгає відмороженим носом, дивиться кривавими білками.

— Ідеш, — питає, — дядя, чи тут будеш мерзнути? Давай, уплочено, нада йти.

— Іду-іду, — відповідає Паша, встає й бачить, що Альоша тут не сам.

За ним під дрібним, ніби розпорошеним, дощем бреде з десяток пасажирів. Першою йде жінка, років сорока, у темній дутій куртці, короткій спідниці, на високих підборах. Добре одягнена, з нормальною зачіскою. Впевнена в собі. Збоку подивитись — повертається додому з офісу. У нормальному житті — яка-небудь бюджетниця, що вміє брати хабарі. Єдине що — несе на спині великий мішок із будівельного магазину, а в мішку щось важко подзенькує, щось на зразок металевого посуду чи мідного начиння. Наче церкву пограбувала, думає Паша. За нею, тримаючи одна одну попід руки, йдуть ще дві жінки, дуже молодша й сильно старша. Очевидно, донька й мама. Старша молодшу постійно кличе Аннушкою, а молодша їй у відповідь узагалі нічого не говорить. Аннушка трішки забігає вперед, як бігунка, що хоче відірватися на повороті. Але мама не пускає. Повисла на лікті, мов старе пальто, тримає у вільній руці спортивну торбу з речами. За ними котить дитячий возик зовсім юна дівчинка. Паша ще думає, що міг її вчити. Хоча чому її вчити? — питає сам себе. — Вона, схоже, й без мене чудово з усім порається. Возик завалений пляшками з водою та одягом — навіть не спакованим, просто зваленим великою вологою купою. Колеса на возику побиті місцевими хідниками. Видно, що ним активно користуються, що це незамінна річ у господарстві. Хоча ось дитини немає, і де вона — питати не хочеться. Далі тягнеться жіночка в шубі, а крім шуби, в неї нічого й немає, в сенсі ні валіз, ні мішків, ні торб: схоже, єдина родинна цінність — ця її шуба, ось вона її й не скидає, зрослася з нею. На білку схожа, думає Паша. Йде, тупцяє по калюжах розтоптаними черевиками. Підбори перекосилися від часу, тож ззаду здається, що жінка має пару копитець. За ними якийсь старий тулить до себе, під полу пуховика, дівчинку-підлітка, теж доньку або внучку, в сірому весняному пальті, з розбухлим портфелем у правій руці. Потому йде впевнена в собі молода білявка, міцно затиснувши в одній руці пачку сигарет, а другою тримаючи валізу на колесах.

На білявці кросівки, дерті джинси й помаранчева курточка. Якщо будуть стріляти, почнуть, очевидно, з неї: вона тут найяскравіша.

Паша пропускає всю цю дивну процесію та прилаштовується позаду. Це недовго, думає собі, дійду з ними до м’ясокомбінату, далі — сам. А процесія йде повільно, ніби ніхто нікуди не поспішає, ніби часу у всіх — цілий вагон, один із тих, що сотнями стоять тут у тумані, як сонні тварини. Більшість — розбиті й спалені, частина — зі рваними наскрізними дірами, хоча є й більш-менш неушкоджені. Стоять, чекають своєї черги: живим не залишиться ніхто. Валка повільно рухається платформою, зупиняючись і присідаючи на кожен яскравий спалах у вечірньому небі. Коли платформа закінчується, Альоша зупиняється, обертається до групи. Всі завмирають. Дівчинка-підліток задирає голову до дідуся, щось питає, але той прикладає пальця до вуст: мовчи, слухай, не тепер. Альоша рішуче витирає шмарки, озирає публіку.

— Значь так, — каже, — мобільники вимкніть, не куріть.

Як у театрі, думає Паша.

— Йти за мною, — продовжує Альоша незадоволено. — Краще мовчки. Краще швидко. Засічуть — я за вас не відповідаю.

— Чорт, кого я слухаю? — думає Паша. Але нічого не каже: команда була мовчати.

Альоша зістрибує з платформи просто в туман. Жінка з мішком чекає, чи він, бува, не подасть їй руки, чи не допоможе спуститись. Але, не дочекавшись, теж зістрибує вниз. Мішок дзвенить залізом. Альоша звідкись із темряви загрозливо шипить. Далі в темряву стрибає Аннушка, тягнучи за собою маму. Стрибає доволі вправно, а ось старенька летить за нею слідом, як баласт із повітряної кулі. Дівчина з возиком теж хоче зістрибнути, проте не наважується. Тут уже Паша не витримує, підходить, проштовхавшись, спочатку стрибає сам, тоді бере возика, потім подає руку дівчині. Ставши ногами на тверде, дівчина боязко видирає руку, хапає возика, зникає в тумані. Далі до Паші рішуче пробивається білявка, кидає вниз валізу. Паша, здираючи шкіру на руках, ловить, ставить на землю. Потому ловить білявку.