Сергей Жадан - Інтернат

Паша дістає мобільник, перевіряє час. Дванадцята. Сидить тут уже з годину, а за ним так ніхто й не приходить, ніхто його не відпускає. Почекаю ще, переконує себе Паша, ще трохи. Чекає ще, потім іще, і що довше чекає, то холодніше стає: вікно, затягнуте плівкою, зовсім не тримає тепла, знадвору час від часу б’є хвилями свіжий вітер. Паша намагається не звертати на холод уваги, потім починає сам себе жаліти, що ось треба ж було так невчасно вийти з дому, потім злоститься на військових, які тримають його тут, у холодній кімнаті, не маючи жодних на те прав. І що холодніше йому сидиться, то справедливішим видається власне обурення. Якого чорта? — говорить Паша подумки сам до себе. — Що їм треба? Зараз піду, все скажу. — І він рішуче підводиться, підходить до дверей і так само рішуче тягне їх на себе. Але двері риплять так погрозливо, що вся його рішучість умить вивітрюється. І він стоїть, не відпускаючи дверної ручки, і сторожко дослуховується до коридорної тиші, дослуховується, проте нічого не чує. І тепер боїться вийти в коридор, аби нікого там не зустріти. І двері причинити теж боїться: раптом знову почнуть рипіти, раптом на нього хтось вийде з вогкої темряви. Стоїть і не знає, чого боїться більше. Але просто так стояти йому теж страшно, тож Паша боязко висовує голову в коридор.

А там порожньо. Я потім повернуся, говорить він сам собі, знайду кого-небудь, нагадаю про себе й потім обов’язково повернуся. Лишає двері прочиненими й наосліп рухається темним коридором, торкає одні двері, наступні, потім ще одні, за четвертим разом двері виявляються незамкненими, Паша штовхає їх і опиняється в мотельному номері. Розсіяне мерехке світло із затягнутого плівкою вікна після коридорних сутінків усе одно сліпить очі, Паша, мов під водою, розглядає розстелене ліжко, столик, заставлений порожніми пляшками з-під місцевого шампанського. В кутку телевізор показує новини, і в Паші таке відчуття, що він сьогодні ці новини бачив у реальному житті, на свіжому повітрі, за кілька кілометрів звідси. Він влипає в рухливу телекартинку й лише за якусь мить помічає на ліжку розкиданий одяг. Чорна спідниця, темні колготи й легка, невагома білизна. І ще блузка. І жакет. На жакеті бейджик, на бейджику надруковано ОФІЦІАНТ, а від руки синім маркером дописано АННА. Сама Анна, схоже, пішла в душ, здогадується Паша, почувши шум води, що б’ється об пластикові двері душової кабінки, розбивається об тепле жіноче тіло, стікає вниз її довгими ногами, губиться в трубах. І якщо зараз Анна повернеться до кімнати й застане тут Пашу, буде скандал. Може, мене навіть розстріляють, припускає Паша. Треба йти звідси, думає він. Але дивиться знову на білизну, недбало розкидану ліжком, і розуміє, що білизна, мабуть, ще ховає в собі тепло її тіла, і добре було б дочекатися, коли вона повернеться, подати їй одяг, почекати, доки вона одягнеться, познайомитись. Хоча що знайомитись, думає Паша, Анна її звати, Анна.

Знайти б її після всього цього. Знайти й про все поговорити. Захоче вона зі мною говорити? — сумнівається Паша, слухаючи, як стікає вода. Він розвертається й несподівано бачить своє обличчя. У дзеркалі, на стіні навпроти. Давно не стрижене світле волосся, окуляри в тонкій недорогій оправі, мішки під очима, дводенний заріст, що додає йому не так мужності, як недоглянутості. Родимка на правій скроні, шрам на шиї, ще з дитинства. Поправляє окуляри, дивиться на пальці. Так, ще рука, яку він ненавидів. Ловить себе на думці, що не подобається собі. І ще ловить себе на думці, що насправді хоче собі подобатись. Виходить у коридор, тихо причиняє за собою двері.

Людей унизу стало ще більше. Або вони голосніше кричать. Паша прослизає між спин і, намагаючись не привертати нічиєї уваги, пробирається до дверей. В кутку сидить велика компанія, схилились над столом, про щось перешіптуються, час від часу відкидаються на спинки стільців, нервово сміючись. Один із них напівобертається й окидає зал лінивим, хоча насправді дуже уважним поглядом, чіпляється за Пашу. Ганс, упізнає Паша й нажахано завмирає, боячись поворухнутись. Гостре Гансове око лише на якусь мить примружується, спіткнувшись об Пашу, лише ледь-ледь вловимо здригається зморшка під цим його оком, всього лише на частку секунди, після чого погляд рухається далі, Ганс відвертається й плескає свого сусіда по плечі. Тоді сусід повертає голову, фокусує погляд на Паші й повільно підводиться. Паша стоїть, не рухається, навіть окуляри поправити боїться. Боєць ліниво йде в його бік, недбало оминає столи й компанії, підходить, гостро дивиться на Пашу, мовчить. Потому дістає з кишені Пашин паспорт, соває Паші в калічену долоню. Розвертається, ліниво йде назад. Паша якийсь момент приходить до тями, потім швидко йде до наступної кімнати, хоче обійти барну стійку, і тут його тягне за рукав зовсім юний автоматник: шолом бовтається на руці, ніби казанок, високі черевики перемотані скотчем, схоже, зняв із когось, а шнурівки просто зрізав, тож тепер примотав чим міг. Скотч поскрипує від кожного руху, автоматник, не дивлячись на Пашу, тягне його за собою до бару, зараз, каже, не сси. Паша стоїть за ним, дивиться: автоматник показує жінці за прилавком два пальці як знак перемоги, але насправді просто замовляє ще дві, а поки жінка наливає йому, він нишпорить кишенями, аби розрахуватися, і дістає цілу жменю дрібних купюр, незадоволено їх оглядає, знову лізе до кишені, не випускаючи Пашиної руки, і раптом дістає ручну гранату. Жінці заціплює, а автоматник кладе гранату на прилавок і далі шарить кишенями, у той час як граната починає котитися прилавком, котиться, котиться, повільно-повільно, жінка не може відірвати від неї погляду, аж алкоголь виливається через край, і ті, що стоять поруч, теж помічають гранату та не можуть нічого вимовити, дивляться лише, як вона повільно-повільно підкочується до краю, як вона застигає, як перевалюється через край і летить на підлогу.